«Одного разу я прокинулась рано вранці і усвідомила, що надто довго спала. Стіни навколо мене ніби здавлювали мій простір, було занадто мало повітря для вільного дихання… Я відкрила вікна, через які вітер висмоктав мої фіранки… І я відчула, як крізь ніч потрохи проступає градієнт світла, наближаючи новий день. Мені закортіло зустріти його. Я поспіхом накинула на плечі ковдру і вибігла у кришталеву тишу повної усамітненності… Я вийшла на проїжджу дорогу і пішла по центру, по білій лінії в напрямку Моря.

По моїх слідах за мною йшов страх невідомості, переді мною — жага змін, і вона була сильнішою! Я відчувала силу, яка намагнічувала мене, прискорюючи мої рухи. Пам’ятаю, як вийшла на берег і сильний порив розтріпав  моє довге волосся… І в тій легкості я втратила здатність мислити, тільки відчувати Світанок Нового. Тоді в мене виникло бажання поглибити ці відчуття, досліджувати море, його настрій, колір, температуру через своє тіло… Це було так захоплююче, що воно просто не могло залишитися в мені… Треба було знайти інший простір, в який я могла б інтегрувати свої спостереження. І таким простором став для мене живопис, де я висловила те, що словами описати було неможливо.

Одна й та сама дорога щоразу вела мене до одного й того ж місця, де я могла зустріти іншу себе в неповторному світлі нового дня. Саме там я повністю  оголила свою душу, пірнула з головою в бурхливу воду… і виринула. Зцілена — цілим, сповнена — єдиним! І навіть якщо колись ця дорога зникне, я все одно достеменно знатиму свій шлях. І як би я не блукала, він завжди приведе мене до Моря!», — ділиться своїми враженнями Дарія Наквакіна.