Її проєкти поєднують проєкційні техніки, просторовий звук, штучний інтелект та розширену реальність (XR), перетворюючи інсталяції та перформанси на імерсивні середовища. У них глядач перестає бути просто спостерігачем, стаючи активним учасником дослідження тілесності, сприйняття, колективної пам’яті й уяви. Роботи Софії були представлені на провідних світових фестивалях та інституціях: Ars Electronica, IFFR, SXSW London, Rewire, CTM Festival, Sonic Acts, Art*VR Festival Prague, а також у культурних центрах Німеччини, Китаю та інших країн.

Знаковою подією стала презентація її звукової інсталяції «Спомини» [Spomyny] на 83-му Венеційському міжнародному кінофестивалі у межах ювілейної 10-ї програми Venice Immersive (добірка «Найкращі досвіди» / Best of Experiences). Спеціально для цієї події проєкт, створений із метрів ізоляційних труб та багатоголосся звукових артефактів війни, було доповнено аудіоверсією Щоденника Катерини Савенко — свідченням очевидиці, яка фіксувала життя під час облоги Маріуполя. Цей щоденник зберігається в архіві Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова (найбільшому у світі архіві свідчень цивільних про війну в Україні), а для інсталяції його озвучила акторка Дарія Творонович.

Перш ніж перейти до розмови з художницею, варто окреслити сутність самого напряму ArtScience.

ArtScience — це сучасна течія в мистецтві, що синтезує наукові методи, передові технології та концептуальне мислення. Вона спирається на біотехнології, штучний інтелект та цифрові медіа, щоб естетично переосмислювати складні світоглядні та суспільні процеси. Лабораторні практики тут стають повноцінною частиною художнього акту. Митці напряму використовують новітній технологічний інструментарій для створення трансдисциплінарних робіт, що долають усталені кордони жанрів та відкривають нові виміри чуттєвого сприйняття. Наукові явища завдяки цьому трансформуються в доступний, поетичний та захопливий візуальний досвід.

Спомини [Spomyny], Ars Electronica festival, 2025, photo by Tom Mesic

Далі — наше інтерв’ю із Софією Булгаковою про специфіку імерсивних практик, роботу з травмою, діалог віртуального з тілесним та природу пам’яті.

Інтерв’ю

1. Ви часто працюєте зі сприйняттям і пам’яттю. Що для вас важливіше — те, як глядач розуміє роботу, чи те, як він її відчуває?

Для мене насамперед важливе безпосереднє переживання глядача. Я створюю середовища, де люди можуть активно взаємодіяти тілом — відчувати, рухатися, занурюватися. Через цей тілесний досвід вони з’єднуються з темами, які я досліджую: пам’яттю, ідентичністю, колективними ритуалами. Раціональне розуміння може прийти пізніше, але головним входом завжди залишаються почуття й присутність тут і зараз.

2. Чи існує для вас різниця між глядачем у фізичному музеї та глядачем онлайн, у VR чи XR-просторі? Чи змінюється ваша роль як художниці залежно від формату?

Я часто прагну інтегрувати XR саме в музейний простір, працюючи на межі фізичних середовищ та імерсивних технологій. Для мене це не вибір між фізичним івіртуальним, а створення живого діалогу між ними. Наприклад, у проєкті OTHERWORLDS учасники плетуть квіти та здійснюють прості ритуали в реальному залі, які потім плавно поєднуються з віртуальними ландшафтами. Така комбінація дозволяє відчувати вкоріненість у власному тілі, одночасно відкриваючи двері в інший світ: матеріальне й цифрове не конкурують, а взаємно підсилюють одне одного.

OTHERWORLDS, 2024, photo by By-Pauluz

3. В ArtScience проєкти зазвичай народжуються на перетині лабораторії та студії. Ким ви відчуваєте себе більше — художницею чи дослідницею, коли розпочинаєте роботу?

Я завжди стартую як художниця, але цікавість дуже швидко веде мене в дослідницьке поле. Я читаю наукові праці, експериментую, співпрацюю з ученими та інженерами, проте саме мистецтво дає мені свободу перетинати дисциплінарні межі, змішувати знання та уяву без потреби суворо доводити академічну гіпотезу. Тож я поєдную обидві іпостасі, але вихідною точкою завжди лишається художній жест. Іноді поштовхом стає конкретне явище, яке мене зачаровує: сенсорне відчуття, культурний ритуал або алгоритмічна поведінка системи. Від цього вибудовується концепція. Вона принципово важлива, адже формує не лише естетичний досвід, а й дозволяє порушувати соціально-політичні питання, плетучи нитки між індивідуальним переживанням і ширшим культурним контекстом.

4. Багато ваших робіт пов’язані з Україною, традиціями та війною. Що ви відчуваєте, переносячи особисті й колективні травми в художній простір?

Це складно, але водночас життєво необхідно. Для мене перетворення травми на мистецтво — не лише персональна терапія, а й спосіб творення простору для спільноти та збереження живої пам’яті. Такі проєкти, як «Спомини [Spomyny]», де всередині скульптурної структури з ізоляційних труб акумулюються звукові свідчення війни, або «we all woke up today from some kind of explosions», де мої власні щоденникові тексти першого року повномасштабного вторгнення закодовані у стереограми й розчинні аналогові проєкції, підтримують неперервність свідчення. Вони гарантують, що розмова про злочини в Україні не згасне. Мистецтво стає одночасно актом пам’яті й формою опору.

NXT Museum x Eerste Communie performance night, 2025, photo by Maarten Nauw

5. У сучасному медіамистецтві нерідко говорять про «технологічне перевантаження». Як ви визначаєте, що технології в інсталяції вже достатньо і час зупинитися?

Я сприймаю технологію як медіум, а не як самоціль чи повідомлення. Окрім моїх критичних робіт про саму природу цифрових систем, я послуговуюся сучасними інструментами як медіа свого часу — так само, як колись митці опановували кіно або фотографію. Завжди пріоритетом є підсилення концепту й глибина глядацького досвіду, а не демонстрація складного софту чи заліза. Мене надихає історія технологій, тому мої твори часто мігрують між аналоговими проєкціями, XR-середовищами та моделями штучного інтелекту. Кожен медіум має свій культурний та часовий код, і я залучаю його лише тоді, коли він збагачує сенс.

6. Проєкт Spomyny побудований на звуках пам’яті. Який звук із вашого дитинства чи минулого є для вас найсильнішим і чому?

Для мене це голоси й розмови, які лунали в батьківському ресторані в Одесі. Неперервний потік діалогів — уривки історій, сміх, суперечки, побутовий гомін — сформував моє розуміння простору пам’яті. Можливо, саме тому голоси й усні оповіді настільки фундаментальні для моєї практики. У «Споминах» я сплітаю свідчення та вимовлені слова, даючи змогу особистим спогадам резонувати через спільний звуковий ландшафт.

Спомини [Spomyny] at Rewire festival, 2024, photo by Pieter Kers

7. Яка технологія зараз надихає вас найбільше або, навпаки, лякає?

Штучний інтелект одночасно зачаровує мене і викликає тривогу. У проєкті Sensitive Guidelines я досліджую, як генеративні моделі відтворюють пропаганду, алгоритмічну цензуру й упередженість — зокрема довкола контенту про війну в Україні. Мій підхід є критичним: мене менше цікавить ШІ як спектакулярний візуальний ефект, натомість важливіше викривати архітектуру прихованих систем, ставлячи питання: чиї голоси підсилюються, а чиї стираються? ШІ надихає як пластичний медіум сучасності, але лякає тим, наскільки легко він здатен маніпулювати колективним наративом без будь-якої відповідальності.

8. Якби вам довелося пояснити власне мистецтво п’ятирічній дитині, з якої роботи ви б почали?

Ймовірно, я б обрала ранні роботи — такі як Inevitably Blue або YOU ARE SOURCE PROJECTION AND REFLECTION. Вони цілковито засновані на чуттєвому досвіді й фокусуються на унікальності індивідуального сприйняття. Це схоже на гру, де правила змінюються залежно від того, як ти дивишся, рухаєшся й реагуєш. Проєкт OTHERWORLDS також має цю ігрову природу: учасники плетуть квіти, співають, взаємодіють із цифровими світами. Усі ці твори запрошують до дитячої цікавості, немов занурення в простір магії, де саме твоя фізична присутність завершує художній твір.

OTHERWORLDS at IFFR, 2025

9. Ваші проєкти експонуються в різних країнах і середовищах. Чи відчуваєте ви відмінність у сприйнятті робіт в Україні та в Європі?

Мистецтво завжди залежить від контексту, і саме він визначає оптику глядача. Частина моїх останніх робіт спрямована на міжнародну аудиторію — з метою донести український досвід війни, скоротити дистанцію й дати можливість іноземцям хоча б на мить відчути нашу реальність. Водночас інші твори мають зворотний вектор: вони створені передусім для українців як ключових учасників, пропонуючи простір для відновлення зв’язку з традиційною спадщиною, ритуалами єднання та культурною стійкістю. Обидва вектори однаково важливі, оскільки вони прокладають різні маршрути до емпатії, пам’яті та зцілення.

10. Якби у вас була змога реалізувати проєкт без жодних фінансових і технологічних обмежень, що б це було?

Я завжди мріяла створити масштабну кінопостановку або театральну продукцію — це бажання досі дуже сильне. Але я не хотіла б послуговуватися класичними канонами сцени чи кінозалу. Я уявляю гібридне середовище, де кінематограф, перформанс, архітектурна інсталяція та спільний ритуал стають єдиним цілим. Таку подію не просто споглядають — її повністю проживають, а всі умовні межі між сценою, екраном та глядачем безслідно розчиняються.

INEVITABLY BLUE, 2025, photo by LDNWstudio

11. У вашій практиці нерідко фігурують ритуали й обрядові мотиви. Чим вони приваблюють вас у контексті медіамистецтва?

Ритуали — це насправді найдавніші технології людства. Вони структурують спільний досвід, карбують пам’ять і єднають нас із чимось незрівнянно більшим, ніж індивідуальне «я». У своїй практиці я переосмислюю їх через цифрові та просторові медіа, демонструючи, що це не архаїчні релікти, а живі форми знання. Залучаючи XR чи аналогову проєкцію, я прагну передати глядачам той самий сакральний ритм і символічну глибину.

12. Колаборація виглядає одним із наріжних каменів вашої творчості. Яку роль відіграють співавтори у вашому процесі?

Колаборація життєво необхідна. Більшість моїх інсталяцій надто складні, щоб існувати без залучення інших голосів — саунд-дизайнерів, інженерів, перформерів, локальних спільнот. Та окрім суто технічної експертизи, співпраця приносить несподівані погляди, які кидають мені творчий виклик. Вона не дозволяє проєкту замкнутися на моїй особистій егоцентричній історії, перетворюючи його на багаторівневий, поліфонічний і відкритий для аудиторії простір.

13. Як ви балансуєте між особистим і політичним у мистецтві?

Для мене ці виміри нероздільні. Особисте завжди несе на собі відбиток політичного, особливо якщо ти з України в цей переломний історичний момент. Коли я ділюся приватним спогадом, як у «we all woke up today from some kind of explosions», він неминуче транслює ширшу трагедію війни й вимушеного переміщення. А коли я торкаюся глобальних політичних тем, я завжди заземлюю їх в інтимних людських проявах — інтонаціях, жестах, побутових звуках, аби вони залишалися щирими, людяними та близькими кожному.

Спомини [Spomyny], Ars Electronica festival, 2025, photo by Tom Mesic

Софія Булгакова впевнено утверджується як один із провідних голосів молодого українського медіамистецтва, органічно поєднуючи глибоку національну оптику з передовим міжнародним контекстом. Тим, хто прагне детальніше познайомитися з її художнім універсумом — від просторових аудіоскульптур до імерсивних ритуалів, — радимо відвідати її офіційний сайт та стежити за новими проєктами у соцмережах.