Одеса сьогодні приймає тисячі ветеранів після фронту. Чи готове місто до їхньої повноцінної інтеграції в цивільне життя?

Якщо говорити відверто — місто поки що не готове до повноцінної інтеграції. І ми в Одесі це відчуваємо щодня. Готовність — це не наліпки «Ветеранів поважають» у транспорті. Це інфраструктура, робочі місця, реабілітаційні центри і, найголовніше, суспільне розуміння. Сьогодні Одеса — це місто-госпіталь, місто-хаб. Сюди приїжджають після важких поранень, після передової. І часто військові стикаються з тим, що цивільне життя їх не чекає — воно живе за своїми правилами. Тому моя відповідь проста: ми лише на початку довгого шляху, але перші кроки вже зроблені, зокрема завдяки громадським організаціям, які частково взяли цю функцію на себе.

Інклюзія часто залишається лише на рівні декларацій. Які зміни потрібні Одесі вже зараз, щоб вона стала справді безбар’єрною для ветеранів і людей з інвалідністю?

Одеса — місто контрастів. Історичний центр із бруківкою може бути справжнім випробуванням для людини на кріслі колісному. Нам потрібні не формальні пандуси «для галочки», а системна безбар’єрність. Передусім фізична: перехрестя із заниженими бордюрами, доступний громадський транспорт, низькопідлогові трамваї, звукове оповіщення на світлофорах. Не менш важлива комунікаційна складова — навчання поліцейських, лікарів і чиновників правильній взаємодії з ветеранами без жалю, але з повагою до їхнього досвіду. Також архітектурна безбар’єрність: дозволи на будівництво мають видаватися лише за умови повної інклюзивності проєктів. Це повинна бути обов’язкова вимога, а не рекомендація.

З якими труднощами найчастіше стикаються військові після повернення з фронту?

Це комплексна проблема, яку неможливо розділити. Психологічно люди переживають втрату побратимства і того рівня довіри, який існує на фронті. У цивільному житті цього часто бракує, що призводить до замкненості, агресії або апатії — стану, коли вдома ти ніби не знаходиш свого місця. Соціально ветеранів виснажує бюрократія: щоб отримати статуси, пільги чи виплати, доводиться проходити складні процедури. Професійно їхній досвід — управління людьми, стратегічне мислення, стресостійкість — бізнес нерідко не сприймає як повноцінну кваліфікацію, і вони чують запитання: «Де ви працювали останні кілька років?».

Наскільки ефективною сьогодні є державна ветеранська політика?

Державна політика перебуває у фазі трансформації. Міністерство у справах ветеранів запускає важливі ініціативи, але на рівні громад вони часто зупиняються через нестачу фінансування або політичної волі місцевої влади. На місцях бракує трьох речей: фахівця супроводу, який працює з ветераном комплексно; єдиної інформаційної системи, щоб усі послуги можна було отримати в одному місці; а також фінансування адаптації, адже ветеранські простори мають з’являтися не лише в обласних центрах, а й у громадах.

Яку роль відіграють громадські організації у формуванні ветеранського руху в Одесі?

Сьогодні громадські організації часто стають першою точкою підтримки для ветеранів і їхніх родин. Ми працюємо там, де державна система ще не встигає. Саме громадський сектор створює середовище, у якому ветерани знову вчаться комунікувати, планувати майбутнє і відчувати себе частиною суспільства. ГО є драйвером змін, бо не чекають вказівок згори — вони бачать проблему і запускають рішення. Ветеранський рух в Одесі формується знизу через об’єднання ініціатив у спільну мережу.

Працевлаштування ветеранів — один із ключових викликів. Як бізнес може долучитися?

Одеському бізнесу потрібно перестати боятися і почати взаємодію. Найкращий перший крок — звернутися до фондів і громадських організацій із запитом: «Ми хочемо наймати ветеранів — навчіть нас». Ефективні інструменти прості: стажування і можливість спробувати нову професію, наставництво всередині компаній і підготовка колективу до роботи з ветеранами. Бізнес має зрозуміти, що ветерани — це сильні управлінці, які вміють швидко ухвалювати рішення, брати відповідальність і працювати на результат.

Чи змінюється ставлення суспільства до ветеранів?

Так, але повільно. Сьогодні існує тенденція до героїзації, і вона має ризики. Образ «супергероя» створює очікування, що людина впорається з усім самостійно. Насправді ветерани часто стикаються з двома крайнощами — або жалістю, або страхом. Суспільству потрібно навчитися сприймати ветерана як рівного: людину з унікальним досвідом і водночас із власними потребами.

Ветеранський рух — це не лише про допомогу, а й про лідерство. Чи бачите ви ветеранів майбутніми управлінцями, підприємцями, політиками?

Безумовно. Ветерани вже стають успішними підприємцями, адже вміють оцінювати ризики, вести за собою людей і працювати в умовах відповідальності. У місцевій політиці їх поки бракує — не формально присутніх у списках, а справжніх управлінців із практичним досвідом ухвалення рішень. Прихід ветеранів у владу може стати фактором оновлення системи зсередини.

Та наостанок. Що для вас особисто означає «життя після фронту» і якою має бути роль Одеси?

Для мене життя після фронту — це повернення права на тишу, родину і мирне небо. Це не про забуття досвіду, а про його інтеграцію в нове життя. Одеса має стати не лише місцем реабілітації, а містом можливостей — потужним хабом, де ветеран може знайти все: від лікування і протезування до запуску власної справи. Наша мета — зробити так, щоб людина, пройшовши крізь біль і втому, могла сказати: «Тут на мене чекають. Тут я потрібен. Тут я живу далі». І це спільна відповідальність усього суспільства.