Військовослужбовці 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу тримають оборону одного з найважчих напрямків — оборону Костянтинівки на Донеччині
Військовослужбовці 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу тримають оборону одного з найважчих напрямків — оборону Костянтинівки на Донеччині.
Яка поведінка ворога на цій ділянці фронту? Якої тактики відбиття ворожих штурмів дотримується наша піхота? Яка роль наземних роботизованих комплексів на цій ділянці фронту? Як витримують піхотинці з бригади імені Лицарів Зимового Походу в такі люті морози?
Про це кореспондентка АрміяInform розпитала в командира 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу полковника Анатолія Куликівського. Це його перше інтерв’ю на посаді комбрига.
Офіцеру 28 років. Кадровий. До Національної академії Сухопутних військ ЗСУ вступив у 2014 році — і просто після випуску з вишу поїздом вирушив у район проведення тоді ще операції Об’єднаних сил. Прийняв управління взводом.
Відтоді увесь час на війні. Каже, що завжди був наймолодшим у підрозділі, який очолював. А у 2022-му були бої за Київщину, далі — рух фактично по всій лінії фронту. Пригадує, що у 2022 році «було хайпово, наступали «на куражах».
Тепер це Костянтинівка, яку російська армія намагається стерти з лиця землі.
28-річний комбриг констатує: «Сучасна війна потребує відходу від піхотної війни та застосування піхотних позицій. Це все таки війна технологій…».
До слова, станом на зараз 70% логістичного забезпечення в районі Костянтинівки виконують наземні роботизовані комплекси, каже комбриг.
— Пане Анатолію, ваша бригада тримає оборону на одній з найскладніших ділянок фронту — росіяни вже кілька місяців пробують прорватися до Костянтинівки, влаштовують навіть механізовані штурми, бійці вашої в/ч, зокрема, відбивають ці атаки. Скажіть, будь ласка, яка тактика відбиття цих атак показала себе як найбільш дієва?
— За крайні три місяці був один випадок застосування ворогом техніки — механізованого штурму — в напрямку Костянтинівки з боку Торецька. Тактика відбиття таких штурмів незмінна — пануюче застосування безпілотних систем для відбиття такої атаки.
Так, із наявних у мережі відео ви бачили, що саме ця техніка противника була підготовлена до того, що ми будемо вражати її FPV-дронами. Говорячи мовою цифр: щоб зупинити дві одиниці російської техніки, ми та суміжники використали близько 130 ударів FPV-дронами. І це щоби просто їх зупинити. То були танки, обшиті багатьма шарами додаткового захисту (так звані мангали). Відпрацювали ефективно: від моменту, поки ми побачили колону, минуло майже 20 хвилин, поки ми їх зупинили. До рубежа чи нашої важливої точки вони не доїхали, бо спрацювало також мінування (хоча вони йшли з протитанковими тралами).
Тому тактика незмінна для відбиття механізованих штурмів — тільки пануюче застосування FPV-дронів, якісний підбір боєприпасів та дронів під таку техніку. Тому росіяни якийсь досвід з цього для себе отримали, і не думаю, що в майбутньому ми побачимо якусь велику кількість механізованих штурмів у напрямку Костянтинівки.
— А як щодо тактики відбиття малих піхотних груп ворога?
— Із цієї тактикою набагато складніше — це ціла система, яку ми виробляємо вже пів року, і вона кожного тижня адаптується під дії противника. Бо крайні 3 місяці противник використовує погодні умови на всі 120%. Це тумани, сніги, дощі — все те, що може впливати на наші безпілотні системи.
Усе це росіяни використовують, і саме малими піхотними групами досягають так званого «успіху» в напрямку Костянтинівки.
Так, противник має спроби інфільтруватися в цей населений пункт. Йому вже байдуже на той передній край, який ми зараз маємо за околицями міста. Завдання противника — все одно туди дійти, використовуючи погодні умови. Так, туди може зайти 1 чи 2 інваліди (трійками вже не ходять, бо це одразу помітна ціль), досягачаючи такого малого тимчасового успіху, але потім ми їх все одно виявляємо та знищуємо. Застосовуємо дрони для цього, працюють групи зачистки і нашої бригади, і суміжників.
— Значне похолодання, сніг, низька температура… Чи вплинула погода на динаміку бойових дій на вашій ділянці фронту? Якщо так — як (і з точки зору дій противника, і наших маневрів)?
— Я вже кілька років на фронті не пригадую такого морозу. Але з нового року фіксуємо зменшення активності ворога вздовж усієї лінії фронту — такими спостереженнями діляться і командири з інших напрямків. Чи це залежить від погодних умов? Напевне, все таки, так — бо проводити активні дії в такий мороз досить важко, потребує більш ретельного планування, підготовки особового складу та рубежів, до яких вони хочуть дійти.
Противник концентрує увагу на знищенні нашої логістики. На нашій ділянці фронту — це одне з ключових проблемних питань, які в цілому дозволяють противнику мати якийсь малий успіх на нашому напрямку.
— Як намагаєтеся покращити побут піхотинців вашої бригади в таку погоду? Як тримаються, стоять?
— Рахують дні на позиції, питають по радіостанції, коли їх замінять, коли буде посилка… Все без змін. Але, наприклад, сучасна війна все-таки потребує відходу від піхотної війни та застосування піхотних позицій. Це все ж таки війна технологій…
Але піхотні позиції все ж залишаються. Іноді це просто якась синя точка на карті, де сидять два наші військовослужбовці. Бувають такі моменти, що ми не знаємо, як будемо звідти їх виводити. Бо вірогідність того, що ми можемо безпечно туди дістатися: 1 зі 100.
Побут піхотних позицій не такий, як був у 2022–2023 роках, наприклад. Зараз це абсолютний мінімалізм, який потрібен для виживання. Немає ніяких «матьорих» бліндажів із «ЕкоФло» чи буржуйками. Зараз це рідкість, таке можна собі дозволити лише десь на околицях населеного пункту.
Піхотні позиції в полі — це, найчастіше, «нора» на два-три військовослужбовці, закладений вхід до неї. Скидаємо їм грілки та медичні препарати, які дозволять переносити цей холод, не хворіти. Але це досить важко, і ми стараємося мінімізувати кількість піхотних позицій та все-таки більше закривати смугу оборони саме дронами із суцільним спостереженням.
Певну ділянку фронту ми намагаємося перекривати однією чи двома позиціями, а не так, як раніше: на кілометр фронту було виставлено, грубо кажучи, два батальйони для суцільної оборони.
Доставляємо посилки на позиції в 99% повітряним шляхом — НРК туди не доїде. Особливо зараз: на снігу робот залишатиме сліди. Це автоматично мінус позиція.
— Яка у вашій бригаді ситуація з ротаціями? Як вдається зберігати мотивованість особового складу за відсутності термінів служби?
— Мотивація мінімальна на четвертому році повномасштабної війни. Одиниці мотивовані, а ті, хто служать більше ніж рік-два… Здається, мотивація в них залежить від грошового забезпечення і їхніх командирів.
І це дуже великий комплекс заходів, який дозволяє нам при цьому рівні мотивації змушувати (напевне, таке слово буде правильним) наш особовий склад виконувати їхні обов’язки. Бо знайти людину, яка бажає стати піхотинцем… У 2022 році бачив таких людей. У 2023 — теж. А тепер усі хочуть бути пілотами, водіями маршруток — від Краматорська до Ізюма їздити максимум. А от піхотинця знайти важко…
Насправді зараз кожна професія стає небезпечнішою, ніж була раніше. Навіть пілот БПЛА: ще торік усі рвалися літати. Нині ця посада — вже теж про умовну безпеку. Наразі в нас усі пілоти перебувають у межах Костянтинівки, і вони є однією з основних цілей ворога, він застосовує всі засоби для того, щоб пілотам у цьому місті жилося не дуже «добре». Вони б’ють і ФАБами, задіюючи свої військово-космічні сили, і «Молніями», і FPV-дронами.
Тому якщо раніше пілот мавіка сидів «на папіросі» з пультом під буржуєчкою, то зараз його робота — це теж об’єктивна небезпека.
— Усе впевненіше нині заходять НРК на поле бою. Як у вас із цим у бригаді? Які нещодавні місії виокремили би? Чи вистачає НРК у ваших підрозділах?
— Ще пів року тому НРК були, ми їх застосовували, знали, що це круто, виконували якісь специфічні завдання… НРК ще 6 місяців тому стали невід’ємною частиною логістичного забезпечення в бригаді.
Станом на зараз НРК — це 70% логістичного забезпечення на будь-які позиції, на всі елементи бойового порядку в бригаді. Все, що їде в Костянтинівку, їде для пілота («Мавік», боєприпаси до нього, грілки на позицію гексакоптера, який далі буде доставляти їх для піхоти) прямує на НРК.
Противник теж не дурний: він вивчає наші маршрути, патрулює за логістичними маршрутами, постійно завдає ураження по НРК. Вони (наземні дрони) вже навіть підриваються за допомогою мінування, «ждунів» чи просто FPV-дронів. У січні цього року станом на 26 число у бригаді рівно вдвічі збільшилася витрата НРК, як порівняти з минулим місяцем. Тобто, стає все складніше з наявністю цих засобів. І це велика робота: десь їх знайти, у когось виклянчити тощо. Ми маємо обмежений ресурс коштів на військову частину, а один НРК в середньому коштує 400 тисяч гривень. Це як купити два нічні «Мавіки» чи чотири денних. Це велика сума. І НРК нам знищують майже кожного дня, хоча ми вночі їх маскуємо тепловізійно, а вдень їздимо лише тими маршрутами, за якими противник не спостерігає.
Так само використовуємо негоду, коли низька активність ворожих FPV-дронів. Але як ми порушуємо логістику ворога, так і він впливає на нашу. Тому розрахунки НРК є в кожному підрозділі бригади (навіть небойовому). Але, на жаль, не в кожного є засоби.
Специфічні місії виконують бойові НРК із застосуванням великокаліберних кулеметів. Нині в нас такі одиниці є на чергуванні. Буде якась ціль чи потреба — робот виконуватиме бойове завдання.
Так само застосовуємо НРК для мінування (вибухового чи невибухового). Є роботи, які розставляють протипіхотні міни; є НРК, який розтягує малопомітні загородження (путанка, єгоза). Але все ж 90% їхньої роботи — це логістика.
— У 2024 році ваша бригада вразила соцмережу світлинами роботів-псів, котрі допомагають військовим під час виконання бойових завдань. Які місії ви би виокремили? Чи продовжує ця розробка перебувати у вас на озброєнні та ефективно працювати?
— Роботи-пси допомогли нам зібрати аудиторію підписників для соцмереж (сміється). Перше застосування було підрозділом наших ударних БПЛА Kurt & Company group. Знайомі командира цього підрозділу з Німеччини передали цього робота. То ми спробували 1–2 завдання під нього зробити. Дуже слабка батарея, витримує незначне навантаження (може нести до 5 кг).
Звичайний НРК може бути значно ефективніший, ніж цей робот. Жодного бойового завдання він не виконав.
Але гарні фотографії вийшли. Та й все.
— Чи вдається брати полонених на цьому етапі війни і на цій ділянці фронту?
— Ми стараємося популярним способом за допомогою БПЛА знищувати противника, який вклинюються або інфільтрується в нашу оборону, в наші бойові порядки чи тили.
Я рідко застосовую свої штурмові групи. Можливо, старший начальник хоче більше того застосування… Бо, мабуть, прикольно дивитися стрім — а там молоді пацани з автоматами бігають, вбивають, гранати кидають… Але майже кожне таке завдання супроводжується нашими втратами. На жаль.
Навіть якщо зайти і вийти з Костянтинівки з полоненим, то є ймовірність на відсотків 20, що тебе якийсь FPV-дрон втулить чи попадеш під якийсь обстріл. А буде контузія — боєць виходить зі строю.
Тому крайній полонений був місяці два тому. Один із «зальотних», який намагався зайти в Костянтинівку: вийшло, але ненадовго. Тому ми більше акцентуємо на повному знищенні противника за допомогою БПЛА, а не штурмовими групами.
Але були випадки торік, коли ми за допомогою БПЛА брали противника в полон: ми вже просто так втомили його на тій позиції, що він кинув зброю, підняв дві руки вгору, молився на «Мавік», і той йому показував, куди йти. Він зайшов на одну з наших тимчасових або запасних вогневих позицій, дрон туди заводить росіянина, і потім ми вже звідти його виводимо.
— Чи можете поділитися прикладами героїзму бійців вашої бригади?
— Усі бійці моєї бригади, які працюють у Костянтинівці чи за її околицями, — це вже приклад героїзму. Тому що наважитись зайти на позицію та працювати там мінімум тиждень — теж героїзм.
Нині навіть пілоти БПЛА вже по місяцю сидять на позиціях, хоча в нас є ресурси, на кого їх замінити — але вихід та захід на позиції небезпечний, тому ми збільшуємо терміни цих ротацій. І їхня робота — теж героїзм.
Військовослужбовців, які виконують бойові завдання в межах міста, стараємося заохочувати державними та відомчими нагородами. Піхотинців — аналогічно. Є вже визначений порядок щодо нагородження. Наприклад, «Хрест бойових заслуг» — це понад 140 днів на позиціях… Але приклади героїзму — завжди вимушені.
— Чи є у вас на базі бригади БЗВП? Як би ви її оцінили? Чи задовільна нині підготовка солдатів? Що б хотіли покращити?
— Так, ми вже протягом 8 місяців проводимо БЗВП на базі бригади. Ми — одні з перших військових частин, хто запроводив базову загальну військову підготовку на фондах бригади. В нас є полігон, крута навчально-матеріальна база.
Загалом на базі нашої бригади ми вже підготували близько тисячі військовослужбовців: це люди і з нашої бригади, і з інших частин.
Є безліч плюсів у проходженні БЗВП не в навчальному центрі, а на базі військової частини. У результаті — військовослужбовці набагато підготовленіші приходять, ніж із навчального центру.
Нашу підготовку навіть відзначав Головнокомандувач під час проведення підсумкової наради з підготовки за 2025 рік — за його словами, у нас еталонна база, на яку треба рівнятися іншим військовим частинам. Додам, що чимало коштів було вкладено в навчально-матеріальну базу, бо вона досить ресурсозатратна — це і тренажери-імітатори, страйкбольні та пейнтбольні гвинтівки тощо.
— Чи достатньо у вас людей? А техніки? Як працює рекрутинг?
Людей не вистачає, це гостре питання. Але є, до речі, позитивні зміни за крайній місяць-два, коли Президент України заявив, що буде рівноцінний розподіл між бригадами. Це вже працює і це відчутно вже. Наша бригада поповнення відчула в грудні. Бо вересень-листопад було геть гірко: протягом місяця ми отримували однозначні або мілкі двозначні цифри особового складу на поповнення. Це дуже мало. Людей не вистачає. Шукаємо на будь-яку посаду.
Хоча рекрутинг працює. Але, розуміючи соціальну напругу в нашій країні, охочих добровільно долучитися до війська — одиниці. Наприклад, переді мною корпус чи оперативне командування ставлять план набору власними силами. Я його виконую. Але з цього числа піхотинців — один, два чи три. Решта — інші посади: пілоти БПЛА, водії, інженери.
Нині ми ще сформували роту БПЛА з числа іноземців. Є перше бойове застосування. У цього підрозділу англомовний командир роти, українець; є англомовні командири взводів, англомовні командири розрахунків, які спілкуються українською мовою.
І ми набрали до цих розрахунків іноземний особовий склад, але виключно англомовний. Це представники різних країн: Польща, Мадагаскар, США, є навіть військовослужбовець з Китаю. Їхні розрахунки вже протягом тижня (інтерв’ю записане 26 січня. — Ред.) займаються бойовою роботою. Є результат. Тепер це — розрахунок FPV, розрахунок великого бомбера «Вампір», розрахунок НРК, який буде забезпечувати логістику.
Але таке рішення з’явилося від браку особового складу, бо ми не можемо укомплектувати наш батальйон безпілотних систем за рахунок українців, тому вимушені комплектувати іноземцями.
— А як ви їх знаходите? Чи вони вас?
— Є рекрутинговий центр в одному з міст України, він один на всі Збройні Сили, який приймає до себе іноземців. Через нього і ми набираємо іноземців на посади пілотів БПЛА.
— Якщо з людьми ситуація зрозуміла, то чи достатньо у вас бортів БПЛА?
— Не можу сказати, що критична нестача — я не можу в себе у бригаді допустити такого, щоби в мене не було жодного «Мавіка». Я його знайду, вкраду або позичу. Але тих наявних засобів точно недостатньо на ту кількість розрахунків, яку ми маємо на сьогодні.
Зараз є проблема з «Вампірами»: законтрактовано понад сотню, але строки поставки… Вони мені приїдуть не сьогодні і не завтра…
Також держава дає мінімально достатню кількість FPV-дронів, щоб підтримувати боєздатність. Так, хотілось би більше і якісніших, більше оптоволоконних дронів… Але це все забаганки, під які маю шукати гроші.
Для розуміння: у нас є такі розрахунки, яким ми не можемо вже протягом 2–3 днів доставити FPV-дрони на позицію, бо вони не можуть доїхати. Їхав НРК, віз 50 дронів, — і його знищили. І що в командира батальйону, що в мене тече скупа сльоза по щоці. 50 дронів, уявляєте? Вони навіть не встигли вилетіти…
— Чи маєте у бригаді проблему СЗЧ? Як намагаєтеся її вирішувати: точково чи системно?
— СЗЧ є, але відсоток невеликий. Мінімізувати намагаємося за рахунок того, щоби наша бригада отримувала поповнення безпосередньо з ТЦК. Тобто, ТЦК відправляє новобранця не в навчальний центр, а везе до мене в бригаду. Якість цього особового складу бажає бути кращою.
Так, ми створили всі умови, щоб унеможливити СЗЧ, але, на жаль, це все одно трапляється. Тому великий відсоток СЗЧ фіксуємо саме серед новоприбулого особового складу.
Але ми вибудували порядок роботи із новобранцями. Важливою є співбесіда в підрозділі. Хоча все ж велику частку нового поповнення я скеровую в піхоту — ми механізована бригада, і наповнення піхотних підрозділів важливе. Говорю чесно про це. Бо ми не можемо військовому зав’язати очі і сказати, що він у бригаді буде перебирати печиво — відділяти ціле від розламаного.
Багато із тих, хто вчинив СЗЧ, повертаються. Як і військові інших військових частин, які вчинили СЗЧ. Але йдуть і від нас: пілоти, наприклад, розуміють, що є інші бригади на інших напрямках, де точно умови праці будуть набагато легші, ніж зараз ми маємо на сьогодні на своєму напрямку. І він все одно буде літати на «Мавіку» — але в набагато кращих умовах виконання аналогічних обов’язків.
Але це поодинокі випадки, не скажу, що це критично.
— Пане Анатолію, розкажіть, будь ласка, про свій бойовий шлях, про ваші командирські посади. Коли вам було найважче? А найцікавіше?
— Одразу після школи у 2014 році я пішов навчатися в Національну академію сухопутних військ у Львові. Це вже почалася війна, і я, по суті, розумів, чим маю займатися, усвідомлював, що в мене до цього має лежати душа. І всі розуміли, що ми після випуску не будемо служити в тилових військових частинах.
Я обрав фах «Управління діями механізованих підрозділів», тобто піхоту. Навчання в академії — індивідуальна річ. Якщо ти чогось хотів навчитися, якщо тобі це цікаво, якщо ти точно розумів, що тобі це потрібно — то ти там навчався.
Я закінчив НАСВ із відзнакою — був четвертим у рейтингу серед 109 курсантів. Мені «лежала душа» до військової науки, все подобалося, особливо всі військові предмети (тактика, вогнева підготовка тощо). Хоча в школі відмінником не був.
Викладачів із бойовим досвідом на той час в Академії не було. Вже у 2015-2016 роках почали приходити викладачі з реальним бойовим досвідом АТО, було реально цікаво слухати та переймати, розуміти, з чим ти зіткнешся.
НАСВ — потужний навчальний заклад, який здатен підготувати нормального офіцера та командира із сильними індивідуальними навичками та дати поштовх до того, щоб твоя служба у Збройних Силах приносила користь, а не просто сидіти і посади «перестрибувати».
У 2018 році я прийшов у війська, виконували завдання в зоні ООС. Я обрав 72-гу механізовану бригаду, яка була дислокована в Київській області. Очолив взвод. Після випуску ми одразу потягом поїхали в район виконання завдань — то був Бахмут. Мені було 20 років, дитина по суті. На кожній своїй посаді я був наймолодшим у своєму колективі (усміхається): наймолодший командир взводу, наймолодший військовослужбовець у роті — командир роти, теж я. Батальйон прийняв наймолодший військовослужбовець у батальйоні, і це теж я, комбат. Лише в бригаді були, напевне, молодші за мене.
Якось я прийшов на позиції біля Попасної на Луганщині, мені представляють взвод — а там «діди»… Важливо підлеглим показати роботу під час виконання бойових завдань — так, зокрема, формується авторитет.
Протягом року я був командиром взводу. Потім став командиром механізованої роти. Складно насправді, коли ти комроти, тобі 21 рік, у тебе 80 чи 90 військовослужбовців в роті, вони старші та специфічні… Але теж треба було заробляти командирський авторитет, робити підрозділ кращим… Щодо техніки, наприклад, у мене була одна з найкращих рот у бригаді, хоча прийняв її в такому стані, що жодна БМП не заводилася.
За рік я став заступником командира батальйону. Ще два роки служби. Навіть не встиг отримати старшого лейтенанта, як уже лейтенантом тебе призначають на посаду заступника командира батальйону. Старші офіцери дивилися на мене, а в очах читалося: «Та я! Та я до цієї посади 10 років служив! А цей молодий!!!» (усміхається). На посаді заступника комбата наголос був на підготовці.
У 2022 році, з початком повномасштабної війни, мене з посади заступника командира батальйону перевести на посаду начальника штабу батальйону. Це так само заступник комбата, але штабна робота, якою я ніколи не займався.
Мій батальйон очолював Герой України Андрій Верхогляд «Лівша» — вже, на жаль, покійний. Я був його начштабу. Стояли на Київщині, організовували оборону…
Це один із прикладів успішних оборонних операцій. 72-га бригада стала основою оборони Києва.
Потім надійшло розпорядження сформувати ротно-тактичну групу на базі нашого 1-го мехбату. Я підійшов до «Лівші» і сказав, що якщо створять РТГР — я їду як командир. Він погодився, але потім таки сформували БТГР. Мене призначили т.в.о. командира батальйону, і ми пішли в так званий рейд за противником, який відступав від Києва в напрямку Конотопа. Згодом зайняли оборону на Сумщині, коли противник відійшов за кордон.
Далі мою батальйонно-тактичну групу перекинули на Харківський напрямок. Мені було 24 роки. В один момент БТГР налічувала 1300 військовослужбовців.
Згодом брали участь у наступальних діях на Харківщині (Козача Лопань, Тернова, Перемога, Старий Салтів) спільно з іншими складовими Сил оборони. Було хайпово тоді: і полонених багато, і техніки та зброї трофейної взяли чимало… Наступали, скажімо так, «на куражах». Визволили чотири населених пункти (Кутузівка, Перемога, Старий Салтів, Тернова).
Потім батальйонно-тактичну групу наприкінці травня — початку квітня перекинули на Луганщину після захоплення противником Попасної, і проводити наступальні дії в напрямку Лисичанського НПЗ було складнувато, я замінив зі своїм підрозділом одразу декілька батальйонів… Це був один із найскладніших моментів, напевне, хоча і після нього ще були…
Відновлення наше було в Бахмуті — і потім вже 72-га бригада заїхала в повному складі на Донбас, нам дали смугу, мій батальйон займав оборону на Торецькому напрямку. За два місяці після цього нас перекинули на Вугледарський напрямок. Було «активненько»: дві наступальні операції 155-ї бригади морської піхоти рф. Ну, вони двічі наступали — і двічі від 72-ї бригади плотно брали в рот.
Було колосальне застосування техніки. Пам’ятаю, що в мене за один день бою поїхало 9 ротних колон. Одна така колона налічувала понад 10 одиниць техніки: три танки, наприклад, і далі морпіхи на БМП-3. Точно пам’ятаю цифру: за три дні бою ми знищили понад 50 одиниць ворожої техніки. Ну і, можна приблизно порахувати, скільки «смугастих мужиків» з Владивостока лягло там… Ворожі штурми ми відбивали успішно. КСП батальйону був у Вугледарі.
Згодом мені, у віці 25 років, запропонували посаду заступника командира окремої механізованої бригади. Коли це ще таке взагалі бувало?.. Я не відразу погодився — не хотів свій батальйон залишати… Але зрештою мій комбриг мене відпустив — і я приїхав у 28-му. Бригада вже стояла у Костянтинівці. Заступником командира бригади я тут пробув півтора року.
Вважаю, що найбільший коефіцієнт корисної дії був від мене як від офіцера на посаді комбата і заступника комбрига.
Як командир батальйону я створив потужний колектив, який системно працював. Ми почали застосовувати ефективно БПЛА, «Мавіки», дрони зі скидами, коли вішали дві батареї на БПЛА, щоб залітати на 15 км, чи три — щоб летіти на 20 км. Цей же напрямок розвивав у бригаді. Через півтора року сказали, що треба очолити бригаду — і вибору не залишили.
Це був один з перших випадків, коли молодих офіцерів призначають на такі посади. Скажу точно, що бойового досвіду точно не бракує — війну пробігав із піхотою, знаю, що це таке… Але досвіду життєвого чи досвіду документообігу — не вистачало спочатку. Та набув і цих знань й адаптувався, поруч були потрібні люди.
Фото з особистого архіву Анатолія Куликівського та надані пресслужбою 28-ї бригади
