Свої життєвi прiоритети депутатка Одеської мiської ради Свiтлана Осауленко розставляє у такому порядку: «Українка, мама чудової донечки, щаслива дружина, вдячна донька, одеситка, юрист, полiтик, жiнка, яка, як i всi люди в нашiй країнi, хоче миру». I додає: «Своя».
Вона й справдi стала своєю для дуже багатьох одеситiв. Скажiмо, лише пiд час останнiх виборiв у мiсцевi органи влади за неї вже втретє вiддали свої голоси одесити, що проживають у тому ж виборчому окрузi (такий переконливий кредит довiри!). Своя вона i для сотень випускникiв Одеської юридичної академiї, в якiй, пiсля закiнчення навчання, пройшла всi викладацькi сходинки – вiд асистента кафедри до професора i декана. Звичайно, вона своя для великого кола друзiв, однодумцiв, колег по депутатському корпусу… Та навiть для мало знайомих людей легко стає не чужою людиною через притаманну їй властивiсть бути у спiлкуваннi напрочуд простою, щирою, вiдвертою, душевною i водночас iронiчною. Зi мною було так само, i вiд мети написати дiлове iнтерв’ю з депутаткою я зрештою вiдмовилася. Надто цiкавою саме у деталях i емоцiях виявилася наша розмова, щоб обмежуватися лише фактами про дiяльнiсть i трудовi здобутки. Словом, спробую представити на сторiнках журналу Свiтлану Осауленко як свою для одеситiв людину…
Приїхати за мрiєю i закохатися
До Одеси Свiтлана приїхала, щоб реалiзувати свою мрiю. Навiть не мрiю, а вже чiткий намiр: стати юристом. Екстерном закiнчивши школу, зекономила рiк, аби швидше вступити до вищої школи. Але батьки не хотiли 17-рiчну доню вiдпускати в iнше мiсто, мовляв, ще надто мала. Тож спробувала втiлити свiй намiр у рiдному Кропивницькому, на той час – ще Кiровоградi. I швидко зрозумiла, що мiсцевий фiлiал столичного вишу зовсiм не вiдповiдав її запитам i амбiцiям, хоча факультет i називався юридичним. Тож через рiк твердо заявила батькам: їдемо до Києва або до Одеси. Зрештою, зупинилися на Одесi. I про це Свiтлана жодної секунди не пожалкувала…
– Я вiдразу закохалася в Одесу, – згадує вона. – Вже як тiльки приїхала сюди, почувала себе одеситкою. Вiдчула, що це моє мiсто – по темпу життя, по енергетицi, по людях… Та i юридична академiя мене вiдразу приємно вразила: навiть iз зовнiшнього вигляду було зрозумiло, що це навчальний заклад високого рiвня…
– Який факультет обрали?
– Судово-прокурорський. Комплекс вiдмiнницi спрацював: вчилася на вiдмiнно. Щоправда, одразу виникла традицiйна для дiвчат-студенток небезпека: ще не почавши вчитися, пiд час виробничої практики познайомилися з хлопцем, закохалася i весь перший курс планувала виходити замiж. Вiн уже закiнчував академiю, i менi треба було б їхати з ним, переводитися на заочний. Але ж я хотiла вчитися, отримати повноцiнну освiту. I хотiла жити в Одесi! Хлопець був з Криму i поїхав у свiй Судак. Насправдi то було для мене щасливим проведiнням, але тодi я була дуже засмучена i вирiшила, що на менi в 18 рокiв «вiнець безбрачiя». (Смiється.) Перебуваючи в цiй печалi натрапила в академiї на афiшу про вибори у якусь Молодiжну раду. Не розумiла, навiщо це менi потрiбно, але щоб чимось себе вiдволiкти i зайняти, взяла участь у цих виборах. I була обрана у Молодiжну раду мiста вiд свого факультету. В принципi, це був для мене абсолютно природнiй крок. Адже в школi була спочатку старостою класу, згодом – президентом школи. В академiї теж – староста групи. Громадська активнiсть – моє все, постiйно органiзовувала якiсь заходи. Тому коли через рiк вирiшили проводити вибори голови Молодiжної ради, я охоче взяла в них участь.
Молодiжна рада: першi уроки життя, першi кроки у полiтику
Щира у своїх намiрах дiвчинка ще не знала, що у таких випадках владна структура, пiд крилом якої виникає якесь громадське утворення, завжди хоче мати на посадi очiльника когось знайомого i керованого. I тодiшнiй заступник мiського голови Володимир Курєнной, що вiдповiдав за гуманiтарний сектор, уже знайшов потрiбного хлопця…
– Аж тут «намалювалася» Осауленко i почала руйнувати задум?
– …З’явилася якась «нiчия», якась непонятна дєвочка, яка лiзе туди, куди не просять! Щоправда, дiзнавшись, де я навчаюся, подзвонили Сергiю Васильовичу Кiвалову i попросили, щоб вiн менi пояснив: якщо я не приберу свою кандидатуру, то закiнчу не юракадемiю, а кулiнарний технiкум. Вiн на той час очолював Центрвиборчком i не збирався займатися таким мiзерним питанням, тож менi нiчого такого не сказали. Маю зауважити, я вже на той час не була зовсiм сторонньою людиною у мiськрадi. На третьому курсi я стала помiчницею Миколи Федоровича Крикливого, проректора нашої академiї, який очолював депутатську фракцiю у мiськрадi: вiн менi запропонував, знаючи мене як гарну студентку i активiстку. Тож я, маючи на те право як помiчниця депутата, часто бувала у мiськрадi, менi було цiкаво все: як що вiдбувається, хто як працює.
– Тож на вибори голови Молодiжної ради ви пiшли свiдомо, з бажанням працювати у структурi, близькiй до влади?
– Саме так! З бажанням щось змiнювати i на щось впливати. Я готувалася, проводила певну агiтацiю, спiлкувалася з учасниками процесу i знала, що маю бiльшiсть прихильникiв. Але тут Курєнной з Яроцькою приводять свого хлопчика, i я починаю розумiти, що менi нiчого не свiтить. Стою в коридорi, намагаюся додзвонитися до Крикливого, той у Києвi… На моє щастя повз мене проходить Дiма Танцюра, баче, що я в сльозах, запитує, що трапилося. Я в емоцiях йому розповiдаю, i вiн такий: «Почекай, я зараз» i йде до Ворохаєва. Анатолiй Iванович приходить на вибори i сидить до кiнця. Я з ним до цього не була знайома, та й Танцюру бачила лише вряди-годи, пробiгаючи коридорами. Але це той випадок, коли справедливiсть торжествує: при них нiхто не мiг втрутитися у процес, вибори пройшли чесно i в результатi я була обрана головою Молодiжної ради.
– А що ж Сергiй Васильович?
– От через цi обставини з виборами ми i познайомилися. Через кiлька тижнiв на сходах у юракадемiї я випадково перетнулася з Кiваловим, який тодi рiдко бував в Одесi, i тодiшнiм ректором Полянським, царство небесне цiй людинi. Я вiтаюся, i Полянський каже: «До речi, Сергiю Васильовичу, оце та дiвчинка, про яку ви запитували». Почувши вiд мене всю цю iсторiю, Кiвалов вирiшив поставити крапки над i. Ми поїхали у мiську раду, Сергiй Васильович сказав зачекати у машинi i пiшов у високi кабiнети. Через якийсь час вийшов i з гумором сказав: «Якщо за годину спiлкування 80 вiдсоткiв часу зайняла розповiдь про те, яка ти пiдступна i погана, а 20 – про ситуацiю з виборами президента, то я розумiю, що у тебе точно все вийде!». А пiсля цього сказав, що треба зiбрати шановних гостей на урочисту подiю, адже наша студентка перемогла, хоча нiхто тодi не розумiв, що то за Молодiжна рада i з чим її їдять.
– Ну, всi знають, що Сергiй Васильович взагалi любить такi заходи: то вiтають кращих студентiв-спортсменiв, то проводять конкурси краси, та i нас, журналiстiв, збирають на професiйне свято i нагороджують…
– Так i є. Але коли вiн сказав, кого маємо запросити, я була шокована: це були прокурор областi, голова СБУ i тому подiбнi персони… I таки багато хто з керiвникiв високого рангу, з вiдомих людей прийшов! Ясно, що не до мене, а до нього. Але це дало дуже потужний поштовх моїй дiяльностi, я з багатьма познайомилася. I як наслiдок – менi надали можливiсть використовувати матерiально-технiчну базу академiї для дiяльностi Молодiжної ради. Ми мали примiщення, могли запрошувати телебачення. I це було дуже важливо для нормальної роботи.
– Що це взагалi був за проєкт? Хто входив до Молодiжної ради?
– Це був грантовий проєкт, яким опiкувався Вадим Георгiєнко, i все вiдбувалося прозоро, по-справжньому. У радi тодi було десь 250 чоловiк – представники вiд вищих навчальних закладiв, а також вiд технiкумiв, училищ i шкiл. Утворилася органiзацiя з надзвичайною концентрацiєю дiєвих людей, якi згодом реалiзували себе у громадськiй, полiтичнiй, професiйнiй сферах. Скажiмо, головою штабу у мене був Паша Вугельман, у складi Молодiжної ради – Олексiй Єремиця, Олександр Довгопол, Саша Славський, Таня Плаксiй, Саша Барин. Тобто з 250 чоловiк ви напевне 200 знаєте. Бо тодi все було чесно: вибори, агiтацiя, голосування, ось i виявилися справжнi лiдери. До речi, наша Молодiжна рада отримала премiю Ради Європи як краща неурядова органiзацiя, i я їздила до Швецiї отримувати нагороду, вперше в життi користувалася лiтаком. А потiм ми ще рiк їздили Україною, дiлилися досвiдом i допомагали створювати молодiжнi ради по всiй країнi.
– I як на це реагувала мiська влада, яку ви переграли?
– Закономiрно: нас просто розiгнали! 1 квiтня вийшов вiдповiдний наказ тодiшнього мiського голови Едуарда Гурвiца, i я навiть спочатку думала, що це такий недолугий жарт. Напевно, тодiшню владу злякало, що iснує щось велике, круте, таке, що отримує мiжнароднi нагороди, i водночас – неконтрольоване i непiдвладне їм. А ми ж, власне, ще були дiтьми i нiчого поганого не робили… Для мене це була справжня трагедiя.
До речi, саме завдяки головуванню в Молодiжнiй радi я познайомилася зi своїм першим чоловiком. Ваня тодi навчався в Академiї холоду, теж був активiстом i взяв участь у реалiзацiї одного iз наших чергових проєктiв.
Не була б юристом – стала б журналiстом!
– Знаю, що ви ще у статусi голови Молодiжної ради почали працювати кореспондентом телеканалу «ТВ-Точка» (так на той час називався телеканал «Академiя»). Це сталося випадково? Хоча недарма кажуть, що насправдi будь-яка випадковiсть – це прихована закономiрнiсть.
– У даному випадку – точно закономiрнiсть! Я органiзувала телевiзiйний круглий стiл за участю мiських депутатiв у рамках дiяльностi Молодiжної ради, i коли вони вже прийшли, виявилося, що ведуча захворiла. Екстрена ситуацiя, замiнити її немає ким. Тодi керiвник каналу Iгор Яковлєв знаходить єдине правильне в цiй ситуацiї рiшення: мовляв, хто закрутив цей движ, той хай сам сiдає у кадр i веде телепрограму. Я хоч i не мала жодного такого досвiду, але знала, про що має йти мова.
Я страшенно переживала, забула, як мене звати, але якось провела ту програму. От з того часу, паралельно з навчанням, з головуванням у радi i роботою помiчника депутата мiськради на громадських засадах, почала працювати як телевiзiйний журналiст i навiть отримувала зарплату. Це був перший запис у моїй трудовiй книжцi.
Дуже вдячна за той досвiд Iгорю Яковлєву i своєму першому трудовому колективу. Яковлєв цiнував те, що я можу залiзти туди, коди не залiзе нiхто iнший, дiзнатися те, що не дiзнаються iншi. Працювала в «Новинах» i мала авторську передачу «История успеха». У цю програму запрошувала людей, якi менi самiй були цiкавi, з якими хотiла познайомитися. Зробила лише десь з десяток випускiв, але це були програми з Борисом Литваком, Олегом Фiлiмоновим, Борисом Барським, Танею Савченко. Так, мої тексти правили, адже я не була фаховою журналiсткою, i це теж стало цiнним досвiдом. Писати люблю досi. Зараз часу бракує, але коли я емоцiйно заряджена на якусь тему чи подiю, то пишу. Ось останнiй пост, який написала i виклала, мав сотнi перепостiв. Певно, якби я не стала юристом, викладачем, то була б журналiсткою.
Мета – стати депутатом, отже, немає перешкод!
Десь за мiсяць до розгону Молодiжної ради полiттехнологи Партiї регiонiв, якi розкручували проєкт молодiжного партiйного крила – Союз молодi регiонiв, зауважили, що у керiвництвi поряд з хлопцями має бути дiвчина. I шляхом соцiологiї доходять висновку, що ця дiвчина – Свiтлана Осауленко…
– Що це було? I навiщо вам це було потрiбно?
– Мене запросили на розмову i сказали, що вiзьмуть у депутати мiськради, що я ввiйду до першої десятки. Тодi вибори були лише за списками, без мажоритарки. А я дуже хотiла стати депутатом! Мене фотографують на бiл-борд: я – у центрi, поряд з одного боку – Станков i Єремиця, з другого – молодшi Волошенков i Пєструєв. I напис: «Сильнi, молодi, рiшучi – Союз молодi регiонiв України». Тодi для мене, та й для багатьох iнших, Партiя регiонiв зовсiм ще не була проросiйською, одiозною. А пропозицiя вiдповiдала моїй мрiї i тiшила самолюбство… Тепер я розумiю, що моя поява на бiл-бордах з таким змiстом також послужила аргументом для Гурвiца, що треба цю «шарашкину контору», тобто Молодiжну раду, розганяти, адже вiн був у зовсiм iншому полiтичному таборi. Тож я втрачаю свою улюблену Молодiжну раду, а на конференцiї регiоналiв по висуванню кандидатiв у виборчий список я – на 53-iй позицiї… Тобто мене просто обдурили, мною скористалися… I я опиняюся взагалi осторонь громадської активностi.
З горя вступила до аспiрантури i почала викладати, робити наукову кар’єру. Спочатку асистент кафедри, потiм викладач, доцент, зрештою – професор. У мене наукова дiяльнiсть перервалася лише два роки тому. Хоча я весь час казала, що це не моє. I сьогоднi вже як доктор наук можу повторити, що суто наукова дiяльнiсть – це не моє. Докторську захистила, бо вже треба було за логiкою йти цим шляхом, бо зiбрала багато матерiалу. Знову спрацював синдром вiдмiнницi: треба було завершити процес. Я не можу закритися вiд свiту книжками, люблю роботу з людьми i серед людей. Тому саме викладацька робота, спiлкування зi студентами були менi до душi, i за цим досi жалкую…
– Хотiлося творити iсторiю, а не описувати та аналiзувати її?
– Так! Паралельно створюю свою юридичну компанiю, реалiзую якiсь проєкти, тобто заробляю на життя. I не можу заспокоїтися через те, що залишилася осторонь громадської дiяльностi, бо це ж моє! Як помiчниця сидiла на сесiях, хоч нiхто мене не змушував, бо менi було цiкаво, як все вiдбувається, слiдкувати за процесами. I була дуже розчарована, коли стало очевидним, що потрапити до мiськради можна лише за великi грошi або завдяки впливовим зв’язкам, а в мене не було нi того, нi iншого. По громадськiй лiнiї менi хотiлося йти далi i далi. Тож, попри розчарування, створила свою органiзацiю «Нове поколiння» i робила якiсь проєкти…
Рiк 2010, знаковий i визначальний
Так склалося, що всi дуже важливi подiї вiдбулися у життi нашої героїнi саме того, 2010-го року. У липнi вона захищає кандидатську дисертацiю на тему «Адмiнiстративно-правовий статус Кабiнету мiнiстрiв України». У серпнi завагiтнiла. А у жовтнi знову бере участь у виборах, i її мрiя здiйснюється! Але цей шлях до мрiї знову не був гладеньким, вибоїн, на яких можна було спiткнутися i не пiти далi, не бракувало…
– I знову у вашому життя виникають вибори. Як усе було?
– Була вiдновлена змiшана система, хтось iшов за списками, хтось – по мажоритарцi. Сергiй Васильович складав список вiд Партiї регiонiв, i я до нього, звичайно, не потрапила. А ось у список по мажоритарцi внесли всiх, хто хотiв i не дуже, у ньому не було хiба що Тамари Петрiвни, яка мила у нас в академiї пiдлогу. Було зрозумiло, що з нього викреслять майже всiх ще до виборiв, але у мене був особистий ресурс! Мiй чоловiк Iван працював у облдержадмiнiстрацiї i звернувся з проханням до Пундика, тодiшнього голови облради, щоб той мене прийняв. I ось я приходжу i кажу, мовляв, знаю, що Кiвалов подав список довжиною в життя, але маю величезне прохання мене не викреслювати. Микола Володимирович скептично поставився до мого бажання, висловив переконання, що депутатом менi нiзащо не стати, але у списках мене лишили – зi знаком питання. Чому я думаю, що зi знаком питання, бо на мою першу зустрiч з виборцями прийшов сам Пундик, певно, подивитися, що ж я собою являю, що це за «чудо в пiр’ї», причому разом iз ним приходить Заблоцький – київський полiттехнолог, який тодi спiвпрацював з виборчим штабом Матвiйчука. Моя перша в життi зустрiч з виборцями вiдбувалася на вулицi Черняховського. У нас все мало бути розбите по блоках: про партiю – яка вона класна, про мiсцевих лiдерiв – ще кращих i лише десь у кiнцi, власне, про себе. Але, певно, я була переконлива, i Заблоцький сказав Пундику: «Не чiпайте дiвчинку, з неї буде толк». Мене залишили у списку мажоритарникiв, я могла взяти участь у виборах i виграти!
– То що ж дало змогу перемогти впливових суперникiв?
– У мене не було агiтаторiв, я все робила сама, обiйшла всi двори, говорила з людьми. Мiй виборчий округ – це вулицi Черняховського, Педагогiчна, Тiниста, Полуничний провулок, Аркадiя… Так званi обкомiвськi будинки. Дуже непростий контингент, як я вже потiм зрозумiла, який за гречку не продається. Цi люди вмiли аналiзувати сказане, вмiли дати вiдповiдну оцiнку будь-якiй особi. I пiдтримали саме мене, за що я їм дуже вдячна! Причому вдячна вже тричi, бо мої виборцi мене пiдтримали потiм i пiд час других, i пiд час третiх виборiв у мiсцевi органи самоврядування. Не люблю слово «виборцi»… Мене пiдтримали люди, i на своїх перших виборах я перемогла з великим вiдривом, бiльше того – посiла за кiлькiстю голосiв перше мiсце у Приморському районi.
Маю сказати, що я дуже люблю процес виборiв. Це цiкаво, захоплююче. Жодних своїх виборiв я не програла. Я не дуже гарний стратег, але, певно, хороший кризис-менеджер. Якщо поставлене конкретне завдання, яке треба виконати у обмежений промiжок часу, менi такi проєкти вдаються значно краще, нiж тi, де треба планувати на роки. Пiд час виборiв щодня – повна концентрацiя i вiддача всiх сил, а посплю вже через три мiсяцi…
– Пiсля обрання починається становлення у статусi депутата. Яким був цей процес для вас?
– Я пiшла працювати у комiсiю по законностi, це було логiчно з огляду на мою освiту i роботу. Стала секретарем комiсiї, головою якої тодi був Денис Балух, вiдомий адвокат. Пiд час виборiв я була вже на четвертому мiсяцi вагiтностi, i нiкому про це не говорила, дуже переживала, що менi скажуть, мовляв, сиди вдома i народжуй. Тодi були певнi такi упередження, це вже зараз до цього в нашому суспiльствi ставляться нормально. Та й почувала я себе добре i не збиралася зi своїм животом сидiти вдома. I в квiтнi народила доньку.
Очолити систему i провести революцiю
Як вiдомо, дiяльнiсть депутата завжди тiсно пов’язана з ЖЕКами. Люди скаржаться своєму обранцевi на якiсть недолiки в їх будинках чи дворах, а той iде у ЖЕК i намагається змусити щось робити. Жiнка з синдромом вiдмiнницi по життю Свiтлана Осауленко пiдходила до дiяльностi мiсцевих комунальникiв з максимальними вимогами, весь час була чимось незадоволена, щось вимагала, критикувала i прагнула змiн…
– I чи же закiнчилося таке наполегливе бажання все змiнити?
– Це зараз, уже добре розiбравшись у цiй сферi, я розумiю, що працiвники ЖЕКiв були надто обмеженi у свої можливостях, у коштах i просто не могли багато чого зробити. Вже не пам’ятаю всiх обставин, але так сталося, що директор ЖКС на моєму окрузi пiшов з посади i з’явилася вакансiя. Приходили якiсь люди, якi зрештою чимось не пiдходили, а потiм мiй помiчник менi каже: «Хочеш змiн, хочеш все привести до ладу, то скажи, що сама пiдеш на цю по посаду». Таке менi на думку не спадало, адже я зовсiм не була обiзнана з цiєю справою. Але на провокацiю пiддалася: мовляв, критикувала все i всiх, то спробуй сама впорядкувати. I мене ставлять на посаду директора ЖКС «Фонтанський».
Було абсолютно не зрозумiло, як усе складеться, в академiї посмiювалися, що, мовляв, пiшла двiрникiв вчити, як вулицi пiдмiтати, але я поставилася до цього з ентузiазмом. Як кажуть, не можеш перемогти систему, то стань на чолi. На той перiод на цьому пiдприємствi працювало нi багато нi мало 840 чоловiк. I вони виконували дуже непростий багатоаспектний обсяг роботи. Менi опанувати цей комплекс було складно, адже не розбиралася у багатьох речах. На мене мiй заступник i пiдлеглi дивилися, як на НЛО, бо я геть не вiдповiдала типовiй уявi про працiвника комунальної сфери. Швидко виявилося, що зайвої iнтелiгентностi треба позбавлятися i в певних ситуацiях без використання ненормативної лексики у тебе нiчого не вийде. Але водночас я з подивом дiзналася, що серед двiрникiв є люди з кiлькома вищими освiтами, а сантехнiк у минулому був спiваком в Одеськiй оперi. Так уже в них життя склалося. I загалом я вiдкрила для себе багато незвичного.
За два з половиною роки, що я там попрацювала, отримала дуже крутий досвiд. Це був для мене надзвичайно цiкавий перiод. I, до речi, вже пiд час останнiх виборiв деякi з двiрникiв вважали, що я досi очолюю ЖКС, бо до мене i пiсля мене нiхто не приходив до них у пiдвал i не спiлкувався з ними особисто. Пам’ятаю, як мiй колега-депутат був у шоцi, що я йду вiтати з 50-рiччям старшого двiрника. Мiй чоловiк тодi казав: «Тебе куди не вiдправ, скрiзь виходить Молодiжна рада».
– Те, що добре вивчили цей механiзм зсередини, тепер допомагає в депутатськiй роботi?
– Знайомство з будовою i дiяльнiстю першої ланки мiського господарства дало розумiння багатьох речей. Я тепер бачу, що чимало чиновникiв, якi керують цiєю сферою, багато чого не розумiють. I я маю моральне право на щось їм вказувати, зауважувати, що не так. Я знаю, як працює мiсто з першого базового щабля. Це дуже важливо, адже мер мiста i депутати мiської ради – це насамперед життєзабезпечення мiста, а не полiтика, хоч без неї i на мiському рiвнi не обходиться.
– Так вдалося за два з половиною роки щось змiнити в дiяльностi ЖКС?
– Та я змiнювала все пiдряд, зранку до вечора вiдбувалася якась революцiя. I був шквал незадоволених цим. Скажiмо, мiняла мiсцями паспортисток, начальникiв дiльниць, щоб розiрвати налагодженi схемочки. Мимоволi влiзала у чийсь бiзнес, не знаючи про пiдкилимовi домовленостi. Скажiмо, не розумiла, чому лiфти обслуговує приватна компанiя i отримує за це кошти, а штат вiдповiдних працiвникiв працює i отримує зарплатню у нас. I була переконана, що договiр постачання води не вигiдний для нас. Таких питань було багато, я розвалювала систему, як могла, i менi частенько доводилося чути, щоб не лiзла туди чи сюди. Але попри все я старалася робити максимум корисного для одеситiв… Знаєте, директор ЖЕКу – не найпопулярнiша серед мiсцевих жителiв фiгура, i якщо пiсля того, як я попрацювала директором ЖКС, мене тi ж самi люди знову обрали депутатом, то, напевне, я була не найгiршим керiвником.
– А чому пiшли з посади?
– Менi просто не продовжили контракт. Термiн закiнчився, i менi тодiшнiй мер Костусєв сказав, що далi я працювати не буду. Я почала говорити, що у нас i там показники найкращi, i там зросли, але мене нiхто не чув. Очевидно, що гарнi показники їх турбували найменше, а я декому так насолила, що вони домоглися мого вiдсторонення. У мене був гострий конфлiкт з тодiшнiм головою Приморської райдержадмiнiстрацiї Пастушком. Вiн не подiляв мiй метод керiвництва, коли я заохочувала своїх працiвникiв якимись нагородами, грамотами, а у мене як депутата мiськради було бiльше можливостей заохотити свiй колектив, «пiдсвiтити» його дiяльнiсть. Це багатьох дратувало. Були конфлiкти i з бiльш серйозних питань, скажiмо, через розподiл житла: я намагалася добитися видiлення квартир для активних двiрникiв. Тобто загалом я була занадто неформат, не виконувала мовчки вказiвки i мала свою думку. I Пастушок заявив, що вiн категорично не хоче зi мною працювати. А його родич, славнозвiсний Марков, почав менi погрожувати: якщо не пiдеш з ЖКС, то тобi буде погано. Iнiцiювали на пiдприємствi всi перевiрки, якi тiльки можна, i були дуже розчарованi, не знайшовши нiчого кримiнального…
Знаєте, так незалежно себе поводити менi допомагало виховання. У мене дуже гарна родина. Мама працювала на керiвних посадах, була заступником мiського голови Кропивницького, заступником очiльника областi, постiйно обиралася депутатом. I для мене не iснувало такого авторитету, скажiмо, мера чи губернатора, перед яким я б втратила свiдомiсть вiд його величностi. I хоча я зажди дотримувалася субординацiї, у мене не тряслися руки при зустрiчi з тими, хто обiймав якусь високу посаду, i я могла на рiвних говорити, вiдстоювати свою думку.
– А коли контракт не продовжили, що зробили?
– Я ж юрист! Подала до суду, адже для звiльнення мають бути якiсь реальнi пiдстави, а менi нiяких офiцiйних претензiй не висували… Менi загалом дуже подобається конкретна робота з конкретними завданнями, а там була саме така. Ти щось зробив – i вiдразу бачиш результат. Одесити тобi вдячнi – i це теж результат. Менi дуже подобався наш колектив: простi щирi люди… Тим часом в один прекрасний день о шостiй ранку приїхав Олег Марков разом з новим директором, контракт з яким був пiдписаний мером, вибили дверi до примiщення директора, i я бiльше не змогла туди зайти, а мої речi просто викинули.
– Нiчого собi! Прямо все в рамках закону!
– Егеж! Але це мене змусило дiяти бiльш рiшуче. Менi пiд час роботи у ЖКС не раз закидали, що я хочу пiдсидiти Пастушка, а я лише дивувалася таким чуткам, бо i не думала на той момент про якiсь змiни. Та коли мене ось так просто викинули за шкiрку, я прийшла до Пастушка i сказала: «Iване Михайловичу, я вам весь час говорила, що не хочу на ваше мiсце i нiчого поганого вам не робила, лише намагалася якнайкраще працювати. Але ви зi мною вчинили негiдно, i тепер кажу вам просто в очi, що я таки буду на вашому мiсцi!». Розвернулася i пiшла. Тi, хто добре зi мною знайомий, знають, що у спокiйному станi я можу багато чого пропустити, пробачити, але якщо менi скажуть, що я щось не зможу, то у мене точно все вийде. I через три мiсяцi я стала головою Приморської райдержадмiнiстрацiї. Це був уже бiльш високий рiвень, можна було робити вже щось бiльш глобальне. I, знову ж таки, менi дуже подобалася ця робота!
Вибори – наше все!
Але напередоднi наступних виборiв Свiтланi Вiкторiвнi довелося пiти i з цiєю улюбленої роботи. Причина була очевидною. Сергiй Васильович Кiвалов висувається кандидатом у депутати Верховної Ради. У нього конфлiкт з мiською i обласною владою. Йому на противагу висувають Володимира Рондiна, i, за наполяганням тодiшнього голови облдержадмiнiстрацiї, Свiтлану Осауленко мають прибрати з посади голови райдержадмiнiстрацiї, щоб вона не могла використати адмiнресурс на користь Кiвалову.
– Що прямо так, вiдкритим текстом сказали йти геть?
– Менi запропонували написати заяву за власним бажанням без дати. Але я дуже образилася, бо вважала, що добре працюю, написала заяву з датою i, що називається, грюкнула дверима.
Українська морська партiя: новий проєкт i новий етап у життi
Ще у час головування в Приморськiй райдержадмiнiстрацiї Свiтлана Осауленко зайнялася реанiмацiєю Української морської партiї. Тодi саме вона наполягла, щоб до цiєї назви було додано прiзвище Кiвалова, адже партiя iснувала ще до цього i треба було якось заявити про змiни.
– Як у вашому життi з’явилася Українська морська партiя?
– На той час Янукович втiк з країни, Партiя регiонiв розвалилася i була геть скомпрометована, тож, думаючи про майбутнє, треба було мати свою полiтичну силу. Членом Партiї регiонiв я нiколи не була, хоч i балотувалася вiд неї, тож могла спокiйно вийти зi складу її фракцiї у мiськрадi. Українська морська партiя – це був вибiр не стiльки мiй, скiльки Сергiя Васильовича, тому у мене й виникла iдея доєднати його iм’я до її назви. Я стала головою мiської органiзацiї Української морської партiї Сергiя Кiвалова i в цьому статусi зайнялася створенням вiдповiдної депутатської групи у складi мiськради. Її очолив Крикливий, бо я на той час ще була чиновницею i не хотiла змiшувати полiтику зi своєю роботою.
Через деякий час у нас знову вибори, i ми вже йдемо на них зi своїм полiтичним проєктом. Тодi була дуже складна виборча система, люди голосували i за партiю, i окремо за її представника, тобто треба було мати окрiм партiйного власний достойний рейтинг.
Згiдно з законом перший номер був закрiплений, i, якщо проходила партiя, то цей кандидат проходив автоматично. Я дуже хотiла бути першою у списку, адже мала для цього не лише власнi амбiцiї, а й практичнi пiдстави: я повнiстю займалася виборами вiд партiї, усiма кандидатами, а про свою кандидатуру не дбала. I могло так статися, що партiя пройде, а я залишуся за бортом. Сергiй Васильович не зробив мене першим номером, i нiкого не зробив: залишив його за собою, хоча був депутатом Верховної Ради i не збирався йти у мiськраду. В результатi ця можливiсть просто пропала, а менi довелося понервувати. Але i партiя, i я особисто зайшли у мiськраду, i я очолила фракцiю.
Кохання народжується… на електоральному полi
На цих виборах у жорсткiй конкуренцiї я зустрiлася з Олександром Ахмеровим, з яким ми при першiй зустрiчi дуже сильно посварилися. Але пiсля цiєї зустрiчi… закохалися одне в одного. Тобто у вереснi я прийшла до нього сваритися, а 30 серпня наступного 2016 року ми одружилися.
На момент початку нашого роману Саша вже п’ять рокiв як був розлучений, але ж я була замiжня. Для мене це був дуже складний перiод. Я подала на розлучення i намагалася зберегти з Ванею дружнi стосунки, адже у нас була дитина i 10 рокiв спiльного життя. Маю сказати, що вже i до цiєї ситуацiї у мене були причини скептично ставитися до нашого шлюбу i до його майбутнього. У нас всi цi роки були не скiльки дорослi, зрiлi стосунки чоловiка i жiнки, стiльки студентська сiм’я, якою вона й була на початку. Я до Ванi ставилася дуже тепло, але як до свого братика, який потребував пiдтримки i якому я весь час намагалася допомогти, iнодi так, щоб вiн про це i не знав. Коли ми вже одружилися, вiн пiшов працювати в управлiння з питань сiм’ї, молодi i спорту облдержадмiнiстрацiї. I досить швидко став наймолодшим в країнi начальником обласного управлiння. Але його дуже пiдкосила ситуацiя, коли пiшов Матвiйчук, пiсля нього прийшов Палиця i всiм сказав звiльнятися. Для державних службовцiв тодi була зруйнована вся їх стабiльнiсть життя. Хтось знайшов себе в iншому, хтось пристосувався, а хтось i зламався. Ваня написав заяву на звiльнення, хоча я вважала, що вiн чинить неправильно. Мiг дозволити собi такий жест, бо я була спроможна утримувати сiм’ю, працюючи на кiлькох роботах. Але було прикро, що вiн так легко здався. Пiсля цього вiн так i не знайшов собi достойного мiсця у цьому життi, депресував. А я пахала за двох i була геть затюкана: двi роботи, депутатство, мала дитини i Ваня – все на менi. Хоча, певно, комусь сторонньому здавалося, що у мене життя в шоколадi… I коли я зустрiла чоловiка, який вiд мене хотiв лише, щоб турбувалася про себе, свою зовнiшнiсть i кохала його, то я не вiдразу змогла повiрити, що так можна… Пiсля виборiв я почала зустрiчатися з Сашею. А оскiльки Кiвалов i Труханов були у жорсткому конфлiктi, то ми обоє розумiли, що можемо вилетiти з їх команд.
– Ну прямо Монтеккi i Капулеттi. Але така загроза закоханих не зупинила, хоча Ромео i Джульєтта були вже далеко не пiдлiтками…
– Уявiть собi, що, як нам здавалося, наше весiлля навiть їх примирило на деякий час. Ми ж запросили обох! У нас було дуже гарне весiлля. Як можна було iнакше? Я в мiськiй радi плюс академiя, Саша в обласнiй радi. Купа колег, друзiв, добрих знайомих, з якими не один рiк мали справу… Сергiй Васильович i Геннадiй Леонiдович сидiли за одним столом, спiлкувалися. Серед гостей теж було чимало антиподiв по життю чи по своїй дiяльностi. Але якось так усi веселилися, у всiх був прекрасний настрiй. Коли я передивляюся фото з весiлля, сама дивуюся, якi радiснi обличчя, щирi усмiшки.
Звичайно, що i у другому шлюбi я аж нiяк не збиралася обмежувати себе домом, але почала значно бiльше придiляти собi уваги як жiнка. Всi, хто мене знає давно, кажуть що з Сашею я дуже змiнилася зовнi, розквiтла. Бо вже був час та натхнення!
Вiд декана до декана
На тлi виборiв, роботи у мiськiй радi, процесу розлучення i зустрiчей з коханим Свiтлана Вiкторiвна примудряється не лише викладати, а й у березнi 2017-го стає деканом мiжнародно-правового факультету юридичної академiї.
– То вам мало було тих клопотiв, якi вже були?
– Я потребувала якогось нового рiвня в академiї! I сама пiшла до Сергiя Васильовича з пропозицiєю, що готова сiсти у крiсло декана, адже на той момент з’явилася вакансiя. Вiн розумiв, що вже треба якось вiддячити за постiйнi вибори, знав, що я пишу докторську дисертацiю, тож погодився з моєю кандидатурою.
Оцi два роки – 2016 i 2017 – були дуже насиченими подiями i радiсними для мене. У мене був чоловiк, якого я кохала, була робота, яка менi подобалася. Я iз завзяттям працюю деканом, робимо гарну профорiєнтацiйну роботу, у нас багато вступникiв. I тут Кiвалов, розумiючи, що я можу витягнути все, що менi доручиш, дякує за те, що пiдняла рейтинг мiжнародно-правового факультету, i каже, що у нього є ще одна структура, яка потребує мого втручання як кризового менеджера. Це був iнститут професiйної пiдготовки суддiв, який з часом втратив своє первинне практичне значення i вимагав реорганiзацiї та перепрофiлювання. Я цей процес запустила, i iнститут став магiстратурою, куди могли вступити пiсля бакалаврату будь-якого юридичного вищого навчального закладу країни люди, якi хотiли працювати у судовiй системi. Ми вивели цей пiдроздiл академiї на новий рiвень. Потiм витягувала ще один проєкт – школу. Там треба було готувати безлiч документiв, проходити купу процедур. На менi було i вiдведення землi, i узгодження питань з ЧМП, i пiдготовка й узгодження програм для навчального процесу… I протистояння громадському осудовi цiєї iдеї… Разом з тим саме тодi протягом двох рокiв менi у рiдному навчальному закладi не дають змогу захистити докторську, яка вже була готова.
– Тобто? Як таке може бути?
– Постiйно знаходились якiсь приводи для вiдмовок. Така тактика застосувалася не лише щодо мене. Деякi мої колеги, якi все життя пропрацювали в академiї i обiймали керiвнi посади, теж роками не могла захиститися. А якiсь рядовi спiвробiтники це спокiйно робили. Таке враження, що так нас намагалися утримати, щоб пiсля захисту не пiшли кудись. Я вже була цiлком готова до захисту, та менi не давали, а на той момент активно змiнюється законодавство в сферi захисту дисертацiй, i тема моєї роботи може втратити актуальнiсть через тi змiни, якi вiдбувалися в країнi, адже стосувалася дiяльностi партiй. Тема була менi цiкавою, я в нiй дуже добре розбиралася з практичної точки зору i хотiла, щоб моя робота була корисною, могла стати свого роду методичним посiбником. А тут виникає загроза, що я взагалi не зможу захиститися i вся моя праця буде викинута на смiтник. Зрештою, я ображаюсь, вирiшую захищатися в iншому вищому навчальному закладi i успiшно це роблю.
Розлучення по-одеськи
У країнi вiдбулися радикальнi змiни: президентом стає Володимир Зеленський i, прагнучи створити свiй лояльний парламент, оголошує вибори до Верховної Ради. С.В. Кiвалов планує балотуватися, а Свiтлана Осауленко знову залучається у свiй улюблений виборний процес. Але саме як досвiдчений у цiй сферi спецiалiст розумiє, що голосувати прийдуть тi ж люди, якi обрали Зеленського i змогли зламати систему, отже вони i тут прагнутимуть змiн, захочуть бачити новi обличчя.
– Розумiю, у якому складному становищi ви опинилися як керiвник виборчої кампанiї…
– Треба було все це якось донести до Сергiя Васильовича. Я чiтко сказала, що йому треба домовлятися за мiсце у списку. Другого переможного варiанту на той час для нього просто не iснувало. Але до моєї думки не дослухалися, тим бiльше, що поруч з ним з’явилися люди, яким я заважала, i вони мрiяли мене усунути. Кiвалов йде на вибори по мажоритарцi i програє…
Загалом я дуже вдячна Сергiю Васильовичу за ту професiйну школу, яку пройшла. Вiн дуже гарний менеджер, вмiє працювати i стратегiчно, i тактично, вмiє мотивувати людей. Але водночас менi було дуже важко працювати на виборах, коли нас обмежували у фiнансах, коли не виконувалися обiцянки, якi ми давали людям у вiдповiдь на їх пiдтримку. Менi доводилося говорити Кiвалову певнi неприємнi речi, говорити правду про ситуацiю, нагадувати про те, що ми не виконали якихось своїх зобов’язань. А це погано сприймається людиною, яка звикла, що завжди права. У цей час з академiї через якийсь конфлiкт іде Микола Федорович Крикливий, який був поряд з Кiваловим вiд перших крокiв становлення академiї, безпосередньо брав участь у її створеннi. Крикливий якось урiвноважував мiй рiзкий характер, завжди був зi мною в коалiцiї i розумiв, що нiхто не зможе краще вiд мене, принаймнi у нашому оточеннi, виконувати тi завдання, якi перед нами стояли. Вiн, як i я, розумiв, що вже по-старому вибори робити не можна, що на одному примусовому ентузiазмi студентiв i викладачiв нинi не виїдеш, що людям треба платити за роботу, що їх треба годувати пiд час виборiв, адже так уже роблять усi iншi. Але нас не чули…
– I на цьому тлi вам знову доводиться очолювати виборчий процес – уже по виборах до мiської ради?
– У мене на душi вже був осад вiд багатьох накопичених образ i непорозумiнь. Але на вибори йшла вiд своєї партiї, адже вона справдi моя, кожну людину, яка в нiй була, я, можна сказати, привела за руку. Отож як голова мiської парторганiзацiї Української морської партiї Сергiя Кiвалова я вiдпрацьовувала всi органiзацiйнi моменти. Сергiй Васильович добре розумiв, що я дуже амбiцiйна, що хочу залишитися депутатом, а отже нiкуди не дiнуся i буду знову вкалувати за «дякую».
Я зробила i розвiшала дуже гарнi бiл-борди з логотипом партiї. I 29 серпня ми зiбралися на партiйний з’їзд, щоб вiдповiдно до процедури заявити про намiр взяти участь у виборах. Несподiвано для мене на з’їздi приймається рiшення, що я як голова мiської органiзацiї не маю права пiдписувати списки кандидатiв, це право передають обласнiй органiзацiї. На цей момент пiд свою вiдповiдальнiсть, свої гарантiї я вже залучила кiлькох солiдних людей, вони почали витрачати свої кошти на виборчу кампанiю. Цi люди менi повiрили, i тут я розумiю, що їх можуть «кинути» i я не зможу на це вплинути! Так i вийшло: люди не побачили себе на тих мiсцях, якi були заздалегiдь обумовленi.
Пiсля цього шоку вiдбувається ще один. Сергiй Васильович зачитує список полiтради партiї, а мене в ньому немає. У залi почали перешiптуватися, почулися вигуки: «А де ж Свiтлана?». I тодi Кiвалов, нiби схаменувшись, каже, що так, треба ж дотримуватися гендерної полiтки, i пропонує включити до списку Осауленко i називає прiзвище ще однiєї жiнки, яка працює в академiї секретаркою i не має жодного стосунку до нашої партiйної дiяльностi. Тобто, мене включають за гендерною квотою пiсля того, як 15 рокiв це на собi тягнула?! Я i секретарка?! У мене сльози на очах, а пiсля того, як усi розiйшлися, ще годину проплакала, заховавшись вiд людей. Потiм їду в офiс партiї, забираю свої речi i йду, власне, – в нiкуди. Бо таким чином я йду не лише з партiї, виходжу з виборiв i втрачаю можливiсть обиратися, займатися улюбленою депутатською роботою, а й з юридичної академiї, якiй вiддала стiльки рокiв.
Занадто велика образа накопичилася у серцi, а з’їзд став останньою краплею. Я довго це терпiла i зрозумiла, вiдчула, що з мене досить! Вирiшила для себе ясно i чiтко: хай я не стану знову депутатом, але хочу поставити крапку у цих образливих для мене стосунках. Напевне ж не буду торгувати насiнням на зупинцi. Буду робити те, що люблю i вмiю: займуся практичною юриспруденцiєю, пiду у журналiстику, займуся, зрештою, флористикою, адже давно цим захоплююся… Але так, як було, я вже бiльше не хочу! I от з того дня я жодного разу не вiдповiла на дзвiнок Сергiя Васильовича…
– Здається, ви вперше коментуєте публiчно ваш розрив. Але все одно люди поза очi й досi про це плiткують. А ви продовжуєте полiтичну кар’єру, громадську дiяльнiсть i такi недомовки можуть зашкодити вашому iмiджу. Та й загалом нинi прийнято вiдверто говорити на болючi теми.
– Я справдi нiколи про це не розповiдала, подробицi знало лише вузьке коло близьких людей. Не вважала за потрiбне виправдовуватися у тому, в чому не була винна. I жодного разу не дозволила собi висловлюватися якось негативно про свою спiвпрацю з Сергiєм Васильовичем. Менi це все було дуже боляче, i болить досi. Я виросла в юридичнiй академiї як свiдома людина, як професiонал. Досi сумую за колективом, у якому працювала багато рокiв. Пiсля виборiв менi подзвонили з вiддiлу кадрiв i попросили забрати трудову книжку, я пожартувала: «Дякую, що вiддали, а не спалили». Я вдячна Кiвалову за той час, коли ми були в однiй командi, за науку. Я люблю академiю, i вона назавжди залишиться для мене альма матер, люблю i шаную своїх вчителiв i колег. Але так сталося, що у мене з Сергiєм Васильовичем кардинально розiйшлися погляди на певнi важливi у цьому життi речi. Вiн, знаючи моє палке бажання працювати у мiськiй радi, був переконаний, що я нiкуди не дiнуся. А я бiльше не готова була бути дiвчинкою на побiгушках, я не просила посад, грошей i тому подiбне, але вимагала шанобливого ставлення до себе. Це з мого боку був дуже складний, але чесний вчинок.
– Тобто тодi ви залишилися за рамками виборчого процесу. Але, якщо i нинi є депутатом мiськради, то, очевидно, що навiть у такiй ситуацiї рук не опустили?
– Мені запропонували ввійти до їх команд різні за ідеологією політичні сили. Звичайно, не за мої гарні очі. Просто на той момент усі активно робили соціологічні опитування і бачили, що у мене великий особистий рейтинг, що в Українській морській партії як мінімум половина потенційних голосів – це мій рейтинг, і люди підуть зі мною. Коли мені почали пропонувати, я, звичайно, була вдячна, але розуміла, що документально не можу балотуватися від жодної з партій, бо скрізь у мінюстівських списках була прикріплена до Української морської партії. Геннадій Леонідович запросив мене до першої п’ятірки, що було приємно і почесно. Я прийняла цю пропозицію ще й тому, що за ці роки втомилася бути у цій розтяжці між Ківаловим і Трухановим і тепер могла бути вже чітко по одну сторону, до того ж – разом зі своїм чоловіком. Сьогодні я з впевненістю можу сказати, що не помилилася зі своїм вибором. Геннадій Труханов – людина цього часу, і саме він може правильно реагувати на виклики сьогодення.
Але ж тоді мені треба було його пропозицію зробити документально можливою. Тим часом на прохання однієї впливової людини, самі розумієте, кого, у Мінюсті робили все, аби я не змогла вийти з політради. Що стосується головування у міській організації партії, то тут мені було легше: просто зібрала конференцію, на якій мене переобрали. І це було повною несподіванкою для Сергія Васильовича. Тоді багато людей не змогли балотуватися через те, що фігурували в документах інших партій. А я просто дивом і завдяки надзусиллям змогла добитися виключення з установчих документів Української морської партії за день до проведення конференції партії «Довіряй ділам». Під час конференції мене зачитують у першій п’ятірці, і у мене з’являється нова купа «друзів», які вважали, що я посіла їх місце.
– Це справило приголомшливий ефект не лише у залi, де проходила конференцiя. Здається, цю вашу трансформацiю не обговорював в Одесi лише лiнивий… А коли ви через кiлька тижнiв з’явилися на iнших бiл-бордах – з Геннадiєм Трухановим i логотипом партiї «Довiряй дiлам», всi дружно кинулися вас називати зрадницею… Те, що коханий чоловiк був в однiй командi, допомогло вистояти?
– Я розумiла, що буде нелегко. Саша був поряд, i без нього менi було б складнiше вистояти як людинi, як жiнцi. Але я довела, що здатна на такий вчинок i можу вистояти у складнiй ситуацiї. Довела насамперед самiй собi, а також своєму чоловiковi, своїм батькам… Головне, що на моєму боцi були результати виборiв. Адже вибори багато в чому – це розрахунок, математика. I у моєму випадку соцiологiя спрацювала на 100 вiдсоткiв: морська партiя у мiськраду не пройшла, а «Довiряй ділам», яка у Приморському районi завжди була на останньому мiсцi, посiла друге пiсля Суворовського. Люди щиро говорили: «Ми голосували за вас».
Менi досi дуже бракує моєї викладацької роботи, спiлкування зi студентами. Я нiяк не можу звикнути, що менi зранку не треба поспiшати, бiгти на пари… Особливо складно було першого року, але людина до всього звикає… Я переорiєнтувалася на якiсь свої громадськi i бiзнесовi проєкти, бо не можу сидiти без дiла. I, звичайно, багато працюю як депутат.
Турботи депутатськi. Мирнi i воєннi
У 2020 роцi Свiтлана Осауленко втретє була обрана депутатом Одеської мiської ради. Очолила постiйну комiсiю з питань планування забудови територiй, мiського дизайну, архiтектури та охорони культурної спадщини Одеської мiської ради.
– Грошей на депутатську роботу завжди бракувало, – коментує вона. – I треба було добре вибiгати, щоб на твоєму окрузi щось зробили за рахунок мiського бюджету. В цьому теж виявляється якiсть депутата. Тому менi прикро чути, коли iнодi кажуть: це ж не ти зробила, а мiсто, i не за твої грошi. Звичайно, я нiколи i не говорила, що ось це зроблено за мiй кошт, але ж «ноги приробила» саме я. Якщо ви хочете, щоб депутат щось робив власним коштом, треба обирати якогось олiгарха, а у мене таких грошей немає. Я лобiюю iнтереси своїх виборцiв, свого округу, i в цьому моя головна функцiя як депутата. I, судячи з того, що за мене люди вже не один раз вiддають свої голоси, я вмiю це робити.
На виборчому окрузi Свiтлани Осауленко в 98% будинкiв житлового фонду вiдбулася замiна вiконних блокiв у парадних на новi металопластиковi вiкна, що допомагає зберiгати тепло в будинках i зменшує витрати за теплопостачання; встановленi лiчильники облiку теплової енергiї; проведенi замiни лiфтiв та їх модернiзацiя; проведено капiтальний та частковий ремонт покрiвель, ремонт фасаду та парадних, ремонт електрощитових у цiлiй низцi житлових будинкiв; замiнено асфальтне покриття мiжквартальних проїздiв та вулиць загального користування; проведена замiна насосних станцiй пiдкачування води; вiдновлено освiтлення прибудинкових територiй; вiдкрито новi дитячi та спортивнi майданчики i проведено модернiзацiю вже наявних. Велика увага придiлялась всебiчнiй допомозi соцiально-незахищеним верствам населення.
Усе це – сухi данi з депутатського звiту С.В. Осауленко за останнi п’ять рокiв. I можна лише уявити, якi зусилля за ними стоять…
– Але ж останнi два роки з вашого мирного звiту варто викреслити, бо вони, на жаль, були наповненi вже зовсiм iншим змiстом. Якi саме корективи внесла вiйна у роботу депутата?
– Так, про благоустрiй довелося поки що забути. Сьогоднi кожний з нас спрямував максимум своїх сил на волонтерську дiяльнiсть, на пошук речей i технiки, якої потребують нашi захисники. Якщо конкретно, то можна згадати чимало. Скажiмо, займалася питаннями передачi на потреби ЗСУ лiкарських засобiв. Постiйно комунiкую з пiдроздiлами Територiальної оборони Одеси, щоб знати їх потреби i допомагати. Координую мiжурядовий українсько-канадський проєкт по гуманiтарнiй допомозi та оплатi лiкарських засобiв для ЗСУ i Територiальної оборони. Домовилась з українською, а саме одеською компанiєю «Arber» про постачання на безоплатнiй основi футболок для бiйцiв. Спiвпрацюю з послами Польщi та Литви в Українi стосовно надання гуманiтарної допомоги одеситам. Також займалася органiзацiєю доставки гуманiтарної допомоги з нiмецького мiста Кельна. Займаюся питанням наявних бомбосховищ та укриттiв для мешканцiв виборчого округу, адресною гуманiтарною допомогою для людей похилого вiку продуктовими наборами, засобами особистої гiгiєни, медичними засобами. Окрема увага – тимчасово перемiщеним особам: органiзували благодiйнi обiди на Одеському залiзничному вокзалi, надаємо гуманiтарну допомогу.
Коли їздила до дочки в Сполученi Штати Америки, взяла участь у кiлькох заходах на пiдтримку України, зустрiчалася з американськими посадовцями. Мала честь взяти учать у вiдкриттi перехрестя Ukrainian way, «Український шлях», на Brighton Beach 24 серпня 2022 року – разом з дипломатами, активiстами, представниками української дiаспори та журналiстами. Взагалi вважаю, що за будь-яких обставин вiд тебе має бути якась користь. А сьогоднi всi нашi думки, всi зусилля мають бути спрямованi на перемогу. Звичайно, твоя участь у мiтингу пiд Бiлим домом напряму не допоможе нашим вiйськовим у зонi бойових дiй, але ж є, як нинi прийнято говорити, адвокацiйна роль ЗМI, якi будуть висвiтлювати цей мiтинг. Сьогоднi можна i треба доносити до простих людей у будь-якiй країнi реальну картину. А тi, вiд кого щось залежить, дуже добре дослухаються до своїх виборцiв.
Переконана, що свiт може зупинити вiйну. Я вже майже 15 рокiв є депутатом, багато рокiв – громадським дiячем, i добре розумiю, що коли свiт не зупиняє обстрiли нашої країни, нашого рiдного мiста, то комусь вигiдно, щоб ця вiйна тривала. Але якщо кожен американець, чи нiмець, чи француз прийдуть до обраного ними законодавця i будуть вимагати зупинити це кровопролиття, яке вiдбувається в центрi Європи посеред цивiлiзованого свiту, бо iнакше вони його позбавлять мандату, то цей чиновник буде дiяти проти вiйни… Коли особисто розповiдаєш про те, що вiдбувається в Українi, це значно бiльше впливає на людей, нiж iнформацiйнi повiдомлення, а отже є важливим фактором у залученнi жителiв iнших країн до боротьби з нашим ворогом.
Вiйна. Переосмислення життєвих цiнностей
З 24 лютого 2022 року у кожного з нас почався новий вiдлiк життя. Раптом найважливiшим стало питання безпечного перебування в рiдному мiстi i у своїй країнi. I тут взагалi перестало мати значення, ким ти є за посадою i яке твоє мiсце у виборчому списку. На кордонi всi на рiвних стояли у величезних чергах, вивозячи своїх дiтей з-пiд обстрiлiв…
– Традицiйне нинi, на жаль, запитання: як зустрiли велику вiйну? Мали намiр виїхати чи залишалися в Одесi?
– Знаєте, у цi трагiчнi першi днi повномасштабної вiйни було важливо просто залишатися в Одесi, де багато хто тебе знає. Пам’ятаю, iду супермаркетом, назустрiч – жiнка десь мого вiку, зупиняється: «Ви не поїхали, адже всi їдуть?!». Вiдповiдаю, що не поїхала i не збираюся. I тодi вона: «Я все думала, їхати чи нi. А як ви залишилися, то i я не буду думати про вiд’їзд, отже, все буде гаразд!». Це мене вразило до слiз, та насправдi нiхто з нас не розумiв, як воно буде. Але якщо вже ти обрав шлях громадської дiяльностi, то маєш бути вiдповiдальним за свої вчинки перед громадою. Особистий приклад мiсцевих керiвникiв, громадських дiячiв, вiдомих у якiйсь сферi людей має значення у будь-якому мiстi чи селi…
Оскiльки я не збиралася залишати Одесу, то шукала безпечне мiсце, куди можна вiдправити мою дитину i де вона перебуватиме без мене. Лiзi лише 11, а всi навчальнi зарубiжнi програми розрахованi на пiдлiткiв вiд 14 рокiв. Вирiшили, що поки що поїдуть кудись з України Лiза i мої батьки. 3 березня, коли їх проводжала до Молдови, стало для мене навiть емоцiйно бiльш стресовим, нiж 24 лютого. Досi не можу спокiйно згадувати, як Лiза збирає свої речi i запитує: «Мамо, я повернуся додому, у свою кiмнату?». Я вiдповiдаю: «Звичайно, повернешся», а сама не знаю, чи так станеться. I потiм прощання на кордонi, коли я дивлюся на свою дитину i не знаю, чи побачу її ще… Не розумiла також, як мої батьки переживуть цю подорож, чи зможе мiй старенький i досить хворий тато за кермом авто дiстатися Кишинева… 3 березня ця вiйна для мене набула цiлком конкретного жахливого змiсту, як i для сотень людей, яких я бачила на кордонi.
Якийсь час вони пожили у Молдовi, але батьки зовсiм не приймали пропозицiю їхати далi до Європi, папа постiйно просив повернути їх додому, Я зрозумiла, що маю повернути батькiв в Одесу, i знову постало питання, що робити з Лiзою. Друзi, якi живуть в США, дiзналися про унiкальну школу пiд Вашингтоном, де приймають дiтей з 11 рокiв, там вони навчаються з шостого класу i можуть жити у гуртожитку. Iнших таких пропозицiй не було, отож довелося забиратися так далеко вiд дому. Я дуже вдячна американцям, якi виявилися дуже вiдкритими i доброзичливими. Кожен хотiв пiдтримати, чимось допомогти. Коли я приїздила провiдати Лiзу, мами її подруг i однокласникiв постiйно прагнули мене кудись повезти, щось показати, чимось пригостити. У мене був графiк бiльш щiльний, нiж в Одесi у робочi днi!
– Як там було самiй Лiзi?
– Лiза була одна з України серед американських дiтей, до того ж зi слабеньким знанням англiйської. Але вона розумничка, через пiв року вже добре спiлкувалася з дiтьми i могла повноцiнно навчатися. Коли закiнчувала навчальний рiк, дуже переймалася, що не отримає так званий президентський листок, але моя дитина закiнчила рiк так, що отримала грамоту! Вона взагалi не лiдер по натурi, не така, як я – староста i вiдмiнниця з першого класу. Лiза – творча натура, i менi здається, що там вона потрапила у близьке їй по духу середовище. У них навчальний процес iнший. Менше теорiї, скажiмо, з математики чи фiзики, але багато суто практичних навичок i прикладних знань.
Моя дитина приїхала додому на канiкули i не хоче повертатися до США. I для мене знову постала проблема її безпеки, як i для деяких наших знайомих, дiти яких теж не хочуть залишати Україну. Нашi дiти стали патрiотами своєї країни, у нас справдi зросла нова генерацiя достойних громадян. Скажемо чесно, ми мало зробили за 30 рокiв незалежностi для виховання поколiння патрiотiв, а ворог нам у цьому допомiг, як не прикро це звучить. Через такi страшнi випробування народжується нацiональна iдея. Нинi ми набагато краще розумiємо, що це наша земля i ми нiкому її не вiддамо. А дiти iнодi це вiдчувають краще вiд нас, дорослих…
– Вiйна змусила багатьох з нас переглянути свої життєвi прiоритети, часом зайнятися справами, якi ранiше нам були невластивi. Як цi трагiчнi обставини вплинула на вас?
– Вiйна i смерть близької людини – Лiзиного тата – змусили мене на все подивитися пiд iншим кутом зору, по-iншому сприймати певнi ситуацiї, переглянути цiнностi життя. Нинi я як нiколи ранiше розумiю, вiдчуваю всiм серцем, що для мене головне у життi – моя дитина, мiй чоловiк, мої батьки. Усе iнше стало зовсiм не таким уже й важливим. Я вiдмовляюся вiд багатьох запрошень на якiсь акцiї, подiї. Долучаюся лише до того, що мене справдi зацiкавило i що є суспiльно важливим, корисним. Прийшло розумiння, що коли я була весь час у виборах i в роботi, то дуже мало придiляла уваги своїм рiдним. I зараз нагальною душевною потребою стало проводити час з сiм’єю. Свого часу я доклала чимало зусиль для здобуття звань, посад, депутатства, а зараз це все для мене втратило свою вагу. Головним стало пiклування про рiдних людей. Знаєте, у першi два мiсяцi вiйни я ходила в одному худi, менi взагалi не хотiлося нi фарбуватися, нi гарно одягатися – така захисна реакцiя органiзму…
А потiм я почала гарно вдягатися, фарбувати губи червоною помадою, почала ходити на днi народження, смiятися, бо зрозумiла, що завтра може просто не настати. Я живу тут, я прийняла цi реалiї i розумiю, що бiда постiйно висить над нашими головами… I лише дякуючи хлопцям i дiвчатам, якi на фронтi, у нас є змога усмiхатися i радiти життю.
Одеса – мiсто незламних
…Наша довга i непроста розмова зi Свiтланою Вiкторiвною вiдбувається через кiлька днiв пiсля ракетного ворожого обстрiлу центральної частини мiста. Тож почали з того, як хто пережив ту страшну нiч, а завершили роздумами про те, що кожен з нас нинi має хоча б щось протиставити цiй агресiї, цьому злу.
– Без будь-яких закликiв одесити кинулися розбирати завали пiсля влучання ракети у Спасо-Преображенський собор, – говорить Свiтлана. – Кожен робив, що мiг: виносили камiння, пiдмiтали, рятували iкони… I бiля Будинку вчених, зруйнованого будинку на Преображенськiй так само був справжнiй мурашник. А згадаємо, як одесити завантажували пiсок у мiшки, щоб закрити ними будинки i пам’ятники у центрi мiста, – з музикою, з жартами та з таким ентузiазмом, що ледь не лишили пляжi без пiску. Як збирали для миколаївцiв воду: на Рiшельєвськiй бiля гуманiтарного центру стояли цiлi гори з пляшок… Кожен хотiв долучитися до спiльної справи. Важливо бути разом у цей важкий час, i саме такi простi речi об’єднують. Ми не можемо вставити розум агресоровi, не можемо зупинити вiйну. Але весь свiт – i люди, якi нас пiдтримують у праведнiй боротьбi, i наш ворог – мають бачити нашу єднiсть i нездоланнiсть, наш одеський оптимiстичний дух, нашу незламнiсть! Дуже важливо кожному з нас почувати себе нинi корисним країнi i рiдному мiсту.
Я i надалi залишають в Одесi, разом з незламними одеситами. I абсолютно переконана, що в нашому мiстi живуть найкращi люди, якi не пройдуть повз чужу бiду, якi гуртуються пiд час якихось випробувань, якi у кожнiй ситуацiї, навiть крiзь сльози, можуть пожартувати… Вiйна на невизначений термiн поставила на паузу нашi проєкти та плани, однак вони обов’язково будуть реалiзованi пiсля нашої Перемоги – перемоги свiтла над темрявою!
Галина Владимирська.
