Поговорили про сучасний світ кіноіндустрії та журналістики в контексті війни в Україні з Василісою Степаненко. Яка є журналісткою, відеооператоркою та лауреатом Національної премії України ім.Тараса Шевченка (2024), Пулітцерівської премії (2023) та багатьох інших, продюсеркою фільму «20 Днів у Маріуполі», що отримав премію Оскар.
На твій погляд, в якому стані перебуває кіноіндустрія України в даний момент?
Взагалі зараз важливий час для культури мені здається. Нажаль такі важкі події в нашому суспільстві, загалом України, завжди штовхали якісь культурні процеси. Зараз ми можемо поглянути на наш досвід, роботу над нашим документальним фільмом, він про такі найтрагічніші події, які відбуваються в Україні. Перемога на Оскарі, це звісно дало те, що світ побачив, приділив цьому увагу, почув нас. Нажаль саме такий фільм знайшов визнання світове, але це фільм про нашу реальність і ці жахи. Тому якщо дивитися так глибоко, з одного боку великий прорив у культурі, а з іншого боку він такий трагічний і заснований на трагічних подіях. Як і казав режисер фільму Мстислав Чернов, що краще б цього фільму не було і ми б всі не хотіли його знімати. З іншого боку, я зараз також сприймаю цей час як такий великий поштовх для всієї культурної сфери, для того щоб розвиватися, робити ще більше, тому що зараз ми маємо голос, про Україну знають тепер. Ніхто в світі не зможе сказати, що Україна це частина Росії. Всі знають хто такі українці, що таке Україна. І зараз наша така мета — доносити ще більше про нашу культуру і робити ще більше проєктів в різних культурних сферах.
І я бачу бажання, мені голлівудські режисери казали, — Дайте нам цю історію, ми готові вкладатися і щось робити.
Щодо кіно, українське кіно, саме документалістика переживає розквіт, мені здається зараз це найактуальніший жанр, адже нажаль ці трагічні події відбуваються на очах і ми не можемо це ігнорувати. Дійсно всі зараз знімають документалки, я цьому радію, і якщо дивитися на це з практичної точки зору, багато хто може зараз це зробити, навіть без великого бюджету можна зробити якісну документалку. Тож зараз кіноіндустрія більше сфокусована на документальних фільмах з різних причин та обставин. Мені особисто здається, що зараз це надважливо, адже це дійсно той жанр, який може передати реальність, передати важливі наративи, показати також українську культуру, розказати більше про українських людей і доти поки нас чують і звертають увагу треба максимально в це вкладатися.
Василіса Степаненко, під час роботи над матеріалом у Донецькій області
Щодо художнього кіно, також зараз я вже бачу, що йде робота над художніми фільмами, навіть про війну, є різні результати. Мені здається що треба ще більше працювати і більше вкладати. документальні фільми можуть стати основою для художнього кіно, і Україна може стати майданчиком для зйомок, звісно коли це буде безпечно. Головне зберігати ці історії та памʼять про людей.
І коли я брала участь у саміті UNITED24, було два голлівудських оскароносних режисерів. І на моє питання який би ви зараз зняли фільм про Україну, один із них мені сказав, — Я б спитав у вас.
Мені зараз здається, що голлівудські фільми мають кризу на історії, те що зараз транслюють і показують, вони зовсім не глибокі, вони такі поверхневі та про якісь проблеми та історії, які не є зараз нагальними у світі. Саме Україна і те що відбувається тут, з цього можна зробити дуже якісний і крутий фільм, але поки я не бачу щоб це реалізовували. Але я бачу величезну перспективу, я в це вірю, і дуже вірю в те що вдасться щось зробити. І я бачу бажання, мені голлівудські режисери казали, — Дайте нам цю історію, ми готові вкладатися і щось робити. І коли я брала участь у саміті UNITED24, було два голлівудських оскароносних режисерів. І на моє питання який би ви зараз зняли фільм про Україну, один із них мені сказав, — Я б спитав у вас. Тому мені здається це в наших руках.
Що дала перемога на Оскарі фільму «20 днів у Маріуполі», як змінило ставлення в різних країнах до проблематики війни в Україні, чим конкретно допомогло в світовому інформпросторі та загалом ширше в різних контекстах?
Можу сказати, що ми іноді самі не знаємо, на що впливає цей фільм. Спочатку як ми вибрались, ми і самі не знали, коли як через рік ми зустрілися з представником влади, який сказав нам що за допомогою цих матеріалів фото та відео вдалось вплинути на можливість виїзду людей, тобто що міжнародні партнери зрозуміли ситуацію в місті по цим кадрам. І буквально це врятувало тисячі життів. Світ завдяки цим знімкам міг розуміти, що там відбувається, наскільки це жорстоко, і саме це призвело до комунікацій, допомогло врятувати життя людей. Так само ці відео та фото демонструвалися і в парламентах, і в державних установах, перші лідери теж дивилися і постили це в соцмережах, звісно це впливало на дуже багато рішень. Адже поки ти це не побачиш і не зрозумієш, то важко прийняти рішення. Тому журналістика може впливати на світ і рятувати життя.
І ти чуєш такі кейси і розумієш що правда сильніше пропаганди і журналістика в цьому сенсі захищає права людей і бореться, і навіть рятує їх життя і здоров’я.
В нас є кейс з Тайрою парамедиком, коли нам вдалось вивезти її матеріали, які вона нам передала за день до того як ми виїхали і потім її взяли в полон. Вона дала дозвіл на публікацію матеріалів які в неї були на флешці. Ми зробили з цього матеріал, поспілкувалися з її рідними, опублікували його і за два тижні вона була звільнена. Потім в розмові вона згадувала вже про те що після публікації цих матеріалів покращились умови перебування в полоні, на неї звернули увагу і це дуже їй допомогло. І ти чуєш такі кейси і розумієш що правда сильніше пропаганди і журналістика в цьому сенсі захищає права людей і бореться, і навіть рятує їх життя і здоров’я.
Ми про такі речі навіть не здогадувались поки воно так не прийшло. Я постійно навіть чую якісь персональні історії. Нещодавно дівчинка мені розповіла, в Штатах вона зайшла в церкву, там стояла жінка, молилася і побачила її, яка була в худі з українським символом. Підійшла ця жінка до неї і каже, — Ось я молюся тут, тому що в мене рак, я помру за 10 днів. Але вона каже, — Я побачила фільм «20 днів в Маріуполі» і після цього я не можу перестати думати про Україну. І я тут стоюсь і молюсь, і за себе, і за вас. Тобто ось такі історії є прикладом того, як цей фільм вплинув на думку людей, на сприйняття війни, інформації, що люди зрозуміли як воно може бути. Він пробуджує саме людяність, ніхто не може залишитись байдужим після, того як вони дивляться як вмирають діти, люди, і руйнується місто, дома, а потім їм про це брешуть. Це вплинуло на багатьох людей і змінило їхню думку. Щодо Оскару, звісно, коли найкращі талановитіші люди світу стають та аплодують, і вони обирають саме цей фільм. Це мені здається революційна штука, тому що обрати цей фільм – це рішення перемоги людяності. Дехто говорив, що після перегляду фільму вирішив піти служити, бо зрозумів за що воюєш і чому. І солдати добровольці з західних країн, які у нас воюють, казали коли подивилися, що їм нагадало чому вони тут. Я чула це майже на кожному показі. Думаю тут теж важливо відмітити, що головне це людяна частина. Багато професійних кінематографістів відмічало професійність зйомок і драматургії побудови цього документального фільму. Тут хочу відмітити роботу Мстислава Чернова, тому що він ніколи не вимикав камеру, якби страшно не було, він постійно знімав і взагалі цей фільм існує тому що він камеру з рук не випускав і не припиняв знімати.
Василіса Степаненко та Євген Малолєтка, у Донецькій області під час роботи над матеріалом про бійця на псевдо Студент із 141 ОМБр
Як вважаєш, чи зможе виконати Трамп обіцянку — зупинити війну за 2025 рік і з яким результатом?
Тут я реально не знаю чого очікувати, тому що я звикла вже до того, що ми як журналісти документуємо ці події, ведемо історію. Я регулярно ходжу на конференції, слухаю що лідери говорять і просто транслюю це. Тому звикла вже, що я саме ретранслятор, і документую ці події та доводжу цю інформацію до суспільства. І це думаю найголовніше у роботі. Тому особисто як громадянка не знаю чого очікувати, тому що все воно не зрозуміло. В мене немає ніяких сподівань, немає ніяких думок, я просто фокусуюсь на моменті який відбувається, і намагаюсь максимально професіонально виконувати свою роботу. Просто думаю треба багато працювати, і головне не зневірюватись. Єдине що я можу сказати, що дуже люблю Україну і хочу вкладатися в неї, розвивати і нікуди не збираюсь. Тому майбутнє України залежить від багатьох партнерів, політиків, але в першу чергу думаю від нас. Адже поки є ми, є Україна.
Що на твій погляд чекає Україну в 2025 році?
Я можу сказати тільки свої сподівання, що війна, напевно, я хочу щоб вона закінчилася, але на умовах України звісно. Адже люди віддали свої життя за це і звісно мають бути якісь гарантії безпеки для людей які живуть в Україні. І сподіваюсь, що війна завершиться у найкращому вигляді для України, українців, суспільства.
