Останніми роками питання інклюзії та доступності в Україні стало надзвичайно гострим. Особливо під час російсько-української війни, коли з фронту повертаються тисячі ветеранів із пораненнями. Головна мета нашого суспільства — створити для них належні умови та успішно інтегрувати у цивільне життя. Про ключові виклики інклюзії в Україні та про те, чи готове суспільство забезпечити рівні можливості для захисників, ми дізналися у правозахисниці Юлії Терзі, яка працює у цій сфері вже понад 6 років.
— Як би Ви оцінили нинішній стан інклюзії в Одесі: ми спостерігаємо реальний прогрес чи радше стагнацію?
— Враховуючи те, що наша команда системно займається вивченням і розвитком інклюзивних просторів з 2020 року, можу сказати: загальна ситуація з інклюзією в Одесі дещо покращилася, однак переважно за рахунок врегулювання нормативної бази — зокрема державних будівельних норм у сфері інклюзії. Водночас ці зміни стосуються переважно нового будівництва, адже саме нові об’єкти зобов’язані дотримуватися ДБН для введення в експлуатацію.
Разом із тим є і позитивні зрушення: в умовах сьогоднішніх реалій бізнес поступово намагається відповідати викликам часу та враховувати потреби маломобільних груп населення.
— У чому полягає «одеська специфіка» інклюзії? Чи відрізняється наше місто від інших міст України?
— «Одеська специфіка» інклюзії, на мою думку, часто полягає не в усвідомленій повазі та турботі, а у підході «бо так треба» і «аби як». Тобто питання доступності не завжди реалізується з належною відповідальністю, з урахуванням якості, комфорту та реальних потреб людей з інвалідністю і маломобільних груп населення.
Що стосується відмінностей Одеси від інших міст України, це питання досить дискусійне, адже схожі проблеми спостерігаються в багатьох регіонах. Водночас Одеса має свої виклики, пов’язані з історичною забудовою та складною міською інфраструктурою.
— Які кейси або рішення в Одесі ви могли б назвати взірцевими? Чим ми вже можемо пишатися?
— Попри загальну недосконалість інклюзії в місті, є й гідні приклади, які справді заслуговують на увагу. Зокрема, Одеська обласна клінічна лікарня, де за кошти європейських партнерів уже відремонтовано та адаптовано кілька відділень. Це надзвичайно важливі кейси, адже в умовах війни медичне забезпечення є критичним, а кількість людей з інвалідністю зростає щодня.
Окремо варто відзначити узбережжя Одеси. Створення першого інклюзивного пляжу стало справжнім проривом у розвитку безбар’єрного середовища. За п’ять років його існування він прийняв понад 400 тисяч відвідувачів. Люди з інвалідністю, зокрема військові з тяжкими пораненнями, отримали можливість оздоровлюватися та проходити реабілітацію на березі моря без перешкод.
— А якщо говорити про міську інфраструктуру? Транспорт, тротуари, укриття: наскільки одеська інфраструктура витримує іспит на доступність в умовах повномасштабної війни?
— Історичний центр Одеси — це, безумовно, гордість міста, однак, на жаль, він майже не має нічого спільного з доступністю та інклюзією. Це проблема, яка потребує системних і комплексних рішень.
Міський транспорт сьогодні є серйозним викликом для людей з інвалідністю, ветеранів війни, маломобільних груп населення та батьків із дитячими візками. З власного досвіду, як мама, можу сказати, що пересування містом громадським транспортом часто є практично неможливим.
Як правозахисниця, яка регулярно супроводжує ветеранів до державних і місцевих установ, я нерідко змушена користуватися власним автомобілем, адже для людини з ампутацією самостійно дістатися таких установ у нинішніх умовах фактично нереально.
— Чи враховуються на практиці потреби маломобільних груп під час капітальних ремонтів і відновлення міських об’єктів?
— Працюючи тривалий час у будівельній сфері, можу зазначити, що з 1 вересня 2025 року набрали чинності зміни до ДБН щодо інклюзивності будівель і споруд. Це безумовно позитивні кроки, які враховують потреби всіх маломобільних груп населення.
Зрозуміло, що капітальні ремонти та відновлення міських об’єктів мають відповідати новим нормам. Водночас проблема полягає в темпах реконструкції та реновації — вони значно повільніші, ніж того потребує реальна ситуація, особливо в регіонах.
— У чому, на вашу думку, полягає найбільша прірва між «інклюзією на папері» та реальністю?
— «Інклюзія на папері» — це пережиток минулого, який сьогодні є абсолютно неприпустимим. У час, коли кількість людей з інвалідністю стрімко зростає, кожна сфера без винятку повинна враховувати їхні потреби: від малого і середнього бізнесу до державних та міських установ. Виключень більше не може бути.
— А яка ситуація щодо освітньої інклюзії? Чи готові школи та дитячі садки Одеси реально, а не формально, приймати дітей з особливими освітніми потребами?
— В Одесі є низка шкіл, які спеціалізуються на навчанні дітей з інвалідністю. Благодійний фонд «Безмежні можливості» опікується однією з таких шкіл. Водночас показовим є той факт, що ми отримали запит на реконструкцію вхідної групи цієї школи, адже вона досі не була адаптована до потреб дітей з інвалідністю.
Говорячи про освітню інклюзію загалом, ключовим є недопущення дискримінації та забезпечення рівного ставлення до всіх дітей. Розділяти дітей за ознакою інвалідності — хибний підхід. Освітні заклади мають визнавати різноманітність потреб учнів і адаптувати навчальний процес відповідно до різних темпів та форматів навчання.
— Як одеський бізнес реагує на вимоги часу? Чи стають заклади доступнішими за власною ініціативою?
— На жаль, більшість бізнесів досі не усвідомлюють масштаб і нагальність питання доступності. Попри четвертий рік війни, інклюзія часто сприймається зі скепсисом. Соціально відповідальний бізнес в Одесі є, але його кількість поки що не відповідає викликам сьогодення.
На мою думку, місту варто замислитися над системним контролем за створенням доступного середовища. Наша мета — адаптація кожного куточка міста: вулиць, набережних, узбережжя — до принципів безбар’єрності.
— Чи готове наше суспільство до інклюзії ментально? Чи головні бар’єри — не на вулицях, а в головах?
— Абсолютно погоджуюся: ментальні бар’єри часто є значно серйознішими за фізичні. Етиці спілкування з людьми з інвалідністю та ветеранами з ампутаціями необхідно навчати на рівні освітніх закладів, підприємств і організацій.
Ці люди не потребують жалю. У спілкуванні з ветеранами я неодноразово чула, що співчутливі погляди з боку оточення їх дратують. Показовий випадок стався з нашим колегою Олександром, який після служби пережив подвійну ампутацію ніг. Очікуючи авто на кріслі колісному, він зіштовхнувся з тим, що перехожі почали давати йому гроші, сприймаючи як жебрака. Такі ситуації є недопустимими й свідчать не про злу волю, а про відсутність знань і культури взаємодії.
— Як війна змінила пріоритети у дотриманні прав людей з інвалідністю в нашому регіоні?
— Ветеранська політика в Одеському регіоні наразі є недосконалою, однак вона поступово розвивається. Відкриття ветеранських центрів, просторів і хабів — безумовно позитивний крок.
Водночас найбільші проблеми зосереджені у взаємодії з такими структурами, як Пенсійний фонд та департаменти соціального захисту. Людей часто «перекидають» з кабінету в кабінет без чітких роз’яснень, із затягуванням строків і без належної поваги. Як правозахисниця ГО «За Одесу!», яка супроводила десятки ветеранів у цих процесах, можу впевнено сказати — нам є над чим працювати. Засновник ГО «За Одесу!» Юрій Дегас активно займається розвитком ветеранської політики в Одесі та регіоні, і одним із ключових завдань є налагодження ефективної комунікації між усіма службами та фахівцями супроводу ветеранів.
— З якими порушеннями прав ветеранів Ви зіштовхуєтесь найчастіше?
— Найпоширеніші проблеми — це встановлення групи інвалідності, проходження експертних комісій, оформлення виплат, працевлаштування після повернення з війни, а також доступ до психологічної та фізичної реабілітації.
Окремою проблемою є брак інформації: ветерани часто не знають своїх прав і не розуміють, на яку допомогу можуть розраховувати. Саме тому сьогодні надзвичайно важливою є роль фахівців супроводу ветеранів, які мають працювати в кожному районі та громаді.
— Чи готова Одеса до масового повернення захисників із пораненнями?
— Насправді ми ще не усвідомлюємо реального масштабу майбутніх викликів. Саме тому готуватися потрібно вже зараз. Йдеться не лише про пандуси чи фізичну доступність, а про комплексний підхід — від психологічної підтримки до повноцінного захисту прав ветеранів і ветеранок.
— А чи вистачає у нас фахівців для якісної реінтеграції ветеранів у цивільне життя?
— Однозначно — ні. Кількість фахівців супроводу ветеранів на місцях є критично недостатньою. Ба більше, такі посади створені не у всіх районах, не кажучи вже про громади та селища.
Ще одна проблема — рівень фаховості спеціалістів. Саме тому наша громадська організація спільно з БФ «Безмежні можливості» та Одеською обласною державною військовою адміністрацією працює над підвищенням кваліфікації фахівців і налагодженням їхньої взаємодії з усіма ключовими структурами та медичними закладами.
— А якою Ви бачите ідеальну Одесу через 5 років?
— Через 5 років Одеса для мене — це місто, де інклюзія не виняток, а стандарт для життя. Простір, де історичний центр і громадський транспорт повністю адаптовані для ветеранів та маломобільних груп населення. Одеський бізнес і державні установи нарешті подолали «інклюзію на папері», забезпечивши реальну доступність і повагу до кожного. Це місто, яке не просто відбудувалося, а трансформувалося в безбар’єрний хаб, де кожен захисник відчуває себе повноцінною частиною цивільного життя.
