Балетоманам запропонували казку, де вічне співіснує з реаліями сьогодення. Так, наприклад, молодий митець Лукаш (у цій партії в різних складах виходять Станіслав Скриннік та Роман Лобкін) замість сопілки вражає Мавку (її танцюють заслужена артистка України Олена Добрянська та Анастасія Корно) записом власної музики, яку лісова діва слухає у навушниках.

Тут доречно висловити захоплення від роботи композитора Тимофія Старенкова, який довів, що цією музикою можна таки причарувати. А що історія в цілому трагічна (вже увертюра вирішена в жанрі похоронного маршу), то казка не завжди має щасливий кінець, а надто – ця.

Диригент-постановник, заслужений артист України Василь Коваль, сценограф-постановник Петро Богомазов, художник Петро Лебединець (відомий український абстракціоніст, чиї полотна стали невід’ємною частиною сценографії), художниця з костюмів Марія Руденко, автор відеографії та анімації Андрій Савдеєв, художник зі світла Павло Литвиненко створили особливу атмосферу світу, який багато чим схожий на наш і все ж може сприйматися досить відсторонено.

– Перформанс винайшов американський хореограф Мерс Каннінгем у середині минулого століття, – нагадує балетмейстерка-постановниця Олеся Шляхтич. – Це дійство, яке є поставленим, але має вікна, де є місце людській індивідуальності та випадку. Водночас це все продумана режисером штука. Видається випадковим, але відбувається закономірно. Також перформанс на відміну від просто балету (а цей жанр нас обмежує та в чомусь зв’язує) допускає змішування жанрів. Тут ми можемо бачити драматичну гру артистів, ми спостерігаємо крики, якісь аудіальні впливи на глядача, а також поєднання хору з оркестром. Характеризувати Lisova просто як балет було б не дуже грамотно, адже тут є перехід за межу дозволених у балеті методів взаємодії з глядачем.

 

Що стосується самих рухів, тут діє сувора регламентація, але ступінь переживання болю чи радощів залежить від виконавця, його індивідуальної пластики. Самоманіфестація в заданих балетмейстеркою межах відбувається, як заведено в сучасному балеті: поставлені рухи, а наповненість цих рухів різна у двох виконавських складах.

– Рома Лобкін – це взагалі моє відкриття року, – усміхається пані Олеся. – Він такий м’який, пластиліновий… До речі, загалом артистів балету в цьому театрі відрізняє якийсь свій маскулінний стрижень, внутрішнє відчуття життєвої правильності, що тримає образ попри релакс у м’язах. І ще в Романі є внутрішнє світло, воно в ньому палає, його веде. А якщо порівняти Стаса та Рому, Олену і Настю, звичайно, Рома і Настя – дуже молода пара, от, мабуть, вони й танцюють так, ніби є Лукашем і Мавкою, які щойно зустрілися. А у Стаса та Олени вийшла така філософська річ, тобто, вони з висоти вже пройденого життєвого шляху, з певною оцінкою це танцюють. Олена – нереальна танцівниця, вона закохала мене в себе, а які в неї очі, я одразу побачила в ній Мавку! А я розуміла, що ставити цей сюжет треба, коли в трупі є Мавка. Зазирнула в її зелені очі – і все.

За балетмейстерським задумом, Лукаш – не простий парубок із сопілкою, а композитор, який дає Мавці послухати запис своєї музики у навушниках.

– Завжди керуюсь тим, що українська література нас надихає, але не можна ставити у тих самих стилістичних рамках, як було написано, – підкреслює Олеся Шляхтич. – Сопілку зараз не часто зустрінеш у побуті, зараз засобом експерименту стали комп’ютерні програми для композиторів. Для того, аби це було зрозуміле глядачу, аби кожен міг прикласти цей трафарет до свого життя, давню історію перекладають на сучасні побутові речі. Так глядачеві більше відгукується. Леся Українка писала: «Найбільше я боюсь, щоб не вбили казку бутафорією». Оцю бутафорію я намагаюсь в усіх своїх виставах оминати. Сопілка, гойдалка з пап’є-маше відволікають від суті, а я хочу сконцентрувати глядацьку увагу, а не розпорошувати її.

У свою чергу керівник балетної трупи театру, заслужений артист України Гаррі Севоян зазначає:

– На цей сюжет є відомий балет на музику Михайла Скорульського, це вже класика. Маю зауважити, що не кожний композитор може вловити балетну специфіку. Тимофію Старенкову це вдається. Я став куратором цього проєкту. Мені приємно, що наша трупа доволі гнучко сприйняла нову хореографію. Через війну у нас з’явилися вакансії, це проблема в масштабах країни, і в професійних училищах недостатній набір. Тож запросили соліста з Греції, коли були там на гастролях, – Ендрю Кендро. Він вельми ефектний зовні та старанний артист, у новому проєкті танцює Водяника. З таким пафосом у нас на сцені ще ніхто сміття не збирав, а у фіналі, ви пам’ятаєте, натовп лісових мешканців прибирає за людьми все, чим вони насмітили. Ендрю уже вийшов у нас в «Шопеніані», партія сольна, впорався. Не пропускає жодного уроку, жодної репетиції, ми дуже задоволені ним.

У талановитого грека і голос гарний! Треба сказати, не вперше на нашій сцені артисти балету видають звуки, у нас кричали в балеті «Крик» (що логічно) та у «Маскараді» (але тільки головний герой і тільки у фіналі, коли руйнувалося все його життя). А взагалі балетні артисти «заговорили» вперше з волі шведського хореографа Матса Ека. Сьогодні лісова нежить на сцені шипить одне на одного, проте це не означає, що танець недостатньо виразний. Варто зазначити, що пару головних героїв старанно розбивають Перелесник, палаючий дух осені, спокусник і коханець (цю партію виконують Данило Роженко і Віктор Руденко), а ще ефектна та ділова земна жінка Килина (Катерині Томашек неабияк личить офісний дрес-код). Замріяна Мавка програє приземленій Килині? Не поспішаймо з висновками…

У найближчих планах театру – постановка нового балету «Красуня та чудовисько» з музикою Івана Небесного та хореографією Гаррі Севояна, сценографію робитиме Андрій Злобін. Але це буде вже подією наступного сезону.

ОКРЕМА ВРІЗКА

На сайті Одеського національного академічного театру опери і балету зазначено:

Творча спадщина Лесі Українки – її поема «Лісова пісня» – не випадково потрапила до репертуарної афіші Одеської національної опери та втілилася у сучасну балетну феєрію. Наше місто завжди вабило до себе багато цікавих непересічних постатей, які дійсно відкривали для себе справжню українську Одесу, зачаровувалися нею, розповідали про неї світу. І постаті ці – невідривна частина нашої одеської спадщини. Саме тому, ми, одесити, вважаємо Лесю Українку непересічною персоною одеського культурного простору. Леся неодноразово бувала в Одесі, вона захоплювалася і надихалася нашим містом. Крізь сторіччя історія міфічної Мавки та талановитого хлопця Лукаша, давня казка про кохання та магію, людину та природу постає на сцені Одеської опери. Існує думка, що «Лісова пісня» – це перше українське фентезі. Тож, через неординарність сценічного відтворення, яскравість образів, фантазійні ефекти ми нагадаємо всім, хто існує в прагматичному світі, про вічні поняття краси і цінності самого життя та любові як життєдайної сили, яка спроможна робити світ досконалішим, чистішим. «LISOVA» – це занурення в потаємні куточки душі кожного, хто проходив по лезу кохання. Завдяки модерній, але зрозумілій хореографічній мові, сценографії та візуальному контенту, що заснований на використанні 3D ефекту, ми органічно і шляхетно інтегруємо давнину у сьогодення і майбуття.

 

Автор: Марія Гудима
Фото: Володимир Екімбашян