29 грудня Кабмін затвердив склад наглядової ради акціонерного товариства «Українська оборонна промисловість», яку формував міністр Камишин без обговорення і погодження з відповідними комітетами у Верховній Раді. До складу новоствореного органу увійшли прем’єр-міністр України 2019–2020 років Олексій Гончарук, президент Київської школи економіки та ексміністр економіки Тимофій Милованов, колишній член Наглядової ради «Укрексімбанку» і правління НАК «Нафтогаз України» Сергій Коновець, член Наглядової ради «Укрзалізниці» Давід Ломджарія та президентка і СЕО оборонно-промислової коаліції Аризони Лінді Сміт. І якщо, хоч і дуже обмеженому та не без критичних зауважень до відбору, представництву оборонної промисловості США в Наглядовій раді не можна не аплодувати, то професійна кваліфікація та незалежність решти членів викликає певні сумніви.
Згідно з прес-релізом «Укроборонпрому», пріоритетом концерну є розвиток нових компетенцій за рахунок трансферу технологій від провідних західних компаній. Та як цього можна досягти, коли високі посади в Наглядовій раді займають далекі від системи військово-промислового комплексу (ВПК) люди?
Реформа державної української оборонної промисловості декларувалася пріоритетом державної політики щонайменше з часів перемоги Революції Гідності, однак завершувалася лише зміною назв, публікацією вишуканих прес-релізів, перестановкою крісел у головних кабінетах та сумнівними видатками державного бюджету. Все це не сприяло розвитку власних технологій, а ключові оборонні корпорації світу не готові були створювати спільні підприємства, інвестувати чи навіть просто співпрацювати з державним концерном «Укроборонпром». Західні топ-корпорації оборонного сектору вимагали прозорості, підзвітності та захисту інтелектуальної власності, яку не могла забезпечити структура управління «Укроборонпрому», уражена корупцією, засиллям російської агентури та загальною неефективністю.
Сьогодні, в часи ескалації безпекової ситуації в світі, американські військові корпорації планують розширяти свій бізнес і придивляються до українських реалій в бажанні розпочати співпрацю з нашими підприємствами ВПК. Сторони навіть почали підписувати договори про наміри поставки та виробництва зброї. Ось тільки де будуть розміщені ці нові потужності?
Нагадаю, будівництво кількох підприємств з виробництва або ремонтування зброї від одного концерну – це інвестиції на мільйони доларів. А загальний обсяг потенційно укладених коштів сягає 4 млрд доларів. В світі існує конкуренція за розміщення підприємств оборонного сектору. Ми мали б з усіх сил боротись, аби запропонувати більш вигідні умови для іноземних корпорацій, а також призначити зрозумілих для них людей у Наглядовій раді оборонного концерну. Останній пункт особливо важливий, адже виробництво зброї – це надзвичайно специфічний та закритий бізнес. І чужаків, які не розуміються на всіх нюансах, не дуже добре сприймають. Часто нові спроби розширити коло потенційних стратегічних інвесторів в українську оборонну промисловість наштовхуються на відсутність прозорості, відсутність розуміння та довіри до стратегії розвитку галузей. А загальні умови ведення бізнесу в сусідніх країнах (які хоча і є нашими союзниками у війні, однак залишаються економічними конкурентами) – більш сприятливі. Не кажучи вже про важку загальну безпекову ситуацію.
І якщо останній фактор до Перемоги у війні важко прибрати, то перші три є безпосередньою зоною відповідальності команди Камишина і саме їх робота має дати впевненість іноземним партнерам. Для цього недостатньо випускати прес-релізи та робити зміни «для декорацій» – іноземні партнери бачили це вже декілька разів і більше не вірять в спецефекти. Необхідні реальні кроки, які будуть зрозумілі глобальним оборонним корпораціям.
Зазначу два факти, які яскраво висвітлюють наші реалії: за два роки війни керівництво «Укроборонпрому» не змогло зробити важливих кроків щодо релокації військових підприємств. 29 грудня ворог уразив військові підприємства «Луч» та «Артем», 2 січня вдарив по заводах «Квазар» та «Маяк». Загинули люди, які працювали в цехах. Місце розташування цих підприємств знають усі, адже вони знаходяться там же, де були ще за радянських часів. Це не єдині підприємства, знищені ворожими обстрілами — місцезнаходження бюро, які розробляли дрони та цехи по виготовленню зброї навіть є у вільному доступі в інтернеті!
Виробництво боєприпасів. Основу для більшості з них можна робити в Україні максимально дешево. 80% від вартості виробництва – це наявність різного роду порохів. Але через високий попит, знайти ці складові надзвичайно важко, а придбавати дорого. Якби на початку війни замість того, аби за величезні кошти закуповувати по всьому світу снаряди, ми зайнялись будівництвом потужностей для власного виробництва — вже зараз мали б повний цикл виробництва артилерійських та мінометних снарядів. Вважаю, це персональна відповідальність як міністра стратегічних галузей промисловості, так і керівників наглядової ради «Укроборонпрому».
Наведу приклад як потрібно працювати: у США в 2022 році усі виробники боєприпасів отримали п’ятирічні контракти від Пентагону. Така схема дозволяє виробнику розробляти фінансовий план, розраховувати витрати, залучати інвестиції, брати кредити, будувати потужності та зрештою закуповувати нове обладнання. Наші ж виробники працюють виключно по одноразових короткострокових контрактах, отже їм не вигідно вкладатись в обладнання та будівництво.
Також важко уявити, що іноземні партнери будуть готові інвестувати, давати технологї, лобіювати і захищати інтереси інституції, діяльність якої залежить від настрою та волі одного (навіть хорошого) українського міністра.
Висновок з вищенаведеного один – Наглядова рада, одноосібно сформована міністром Камишиним, нічого не додасть розвитку українського ВПК. Україна тільки втратить: можливі підприємства з виробництва зброї на своїй території, потенційні інвестиції, партнерів, лобістів та прихильників. А в умовах війни з Росією втрачений час вимірюється у непоставленій зброї для фронту та втрачених життях українців.
