Денис Сердiченко – саме та людина, яка чiтко розумiє свою життєву мiсiю i наполегливо, невпинно, неухильно слiдує обраним шляхом. З дитинства у ньому виховували любов до Бога та повагу до всiх без винятку людей, навчали сiмейним цiнностям i закладали фундамент для формування порядної, чесної, працелюбної особистостi.

Сьогоднi вiн – єпископ Одеської народної церкви, президент одного з найпотужнiших благодiйних фондiв Одеси «Добрий самарянин», зразковий сiм’янин – турботливий батько i розумiючий чоловiк.

Про етапи становлення, багатогранну дiяльнiсть, мрiї i плани ми говорили з подружжям Сердiченкiв – Денисом та його дружиною Мариною.

– Нi для кого не секрет, що особистiсть людини формується у ранньому дитинствi, саме тому нам насамперед цiкаво дiзнатись, у якому середовищi ви зростали i що саме вплинуло на вибiр вашого життєвого шляху?

Денис: Народився і виріс я у славному місті Ізмаїл, у багатодітній дружній родині. Там навчався у 10-й школі до 8-го класу, а потім переїхав до Одеси навчатися у вищому професійному технічному училищі за спеціальністю «столяр». Це, до речі, пізніше неабияк знадобилось у моїй діяльності. Крім того, ще будучи підлітком, закінчив художню школу в Ізмаїлі.

Оскільки моя школа відповідала всім канонам радянських часів, та не мала місця для віри та Бога, навчатись там мені було досить складно. Вчителька-передовичка жорстоко поводилася зі мною, бо я був віруючою дитиною. Це було ще те випробування для мене, малого хлопця, однак цю проблему я не озвучував батькам, бо розумів, що для них це буде так само болісно. Мій батько був одним із провідних єпископів руху п’ятидесятників, це, можна сказати, передалося мені спадково. Тому після закінчення училища я почав навчання у Київському Біблійному інституті, а згодом – у Київській семінарії.

Я ріс у багатодітній сім’ї. Саме тому дуже люблю дітей, люблю перебувати серед людей. Завжди потребую якогось руху, шуму довкола себе, що б не робив. Власне, це є одним з пояснень, чому я займаюсь волонтерською діяльністю.

В основі – родинні цінності і принцип

– Цiкаво, за яких обставин ви познайомились i як розвивались вашi стосунки?

Марина: Познайомилися ми з Денисом у церквi. На той час, у 2005 роцi, йому було майже 26 рокiв, а менi лише 17. Я сама iз села Зоря, навчалась у той час в Одесi. Мiй майбутнiй чоловiк тодi мав їхати у чергове вiдрядження по Бессарабiї i запропонував поїхати з ним. Я погодилась, i вiдтодi ми почали трошки бiльше спiлкуватися, дiзнаватися одне про одного.

Денис: Я давно працюю з молоддю i добре знаю, що її цiкавить. Марина була не схожа нi на кого. Вона так добре спiлкувалася з лiтнiми людьми, що це мене неабияк вразило… Я зрозумiв, що вона має в головi чiткi межi, субординацiю, повагу, а це надзвичайно важлива риса для створення сiм’ї.

Так склалося, що у тiй же поїздцi я мав зустрiтись зi священнослужителем в Зорi, селищi, де проживала родина Марини, i вже тодi познайомився зi своїми майбутнiми родичами. Мене прийняли по всiх кращих болгарських традицiях, i вже у той день я зрозумiв: вона буде моєю дружиною.

Марина: А у моїх планах було навчання, закiнчення унiверситету i тiльки потiм – замiжжя. Однак коли ми, повернувшись з вiдрядження, прощалися, я прочитала у поглядi Дениса все, що вiн собi задумав. Ми почали бiльше спiлкуватися, хоча було лише декiлька зустрiчей до пропозицiї руки i серця.

Денис: На нашому третьому побаченнi я сказав, що не вiрю у дружбу мiж хлопцем та дiвчиною, тим самим натякаючи, що ми вже перебуваємо у стосунках. На мiй погляд, iснувало чотири варiанти розвитку подiй: перший – болiсне для нас обох розставання, другий – закiнчення спiлкування без жодного продовження, третiй варiант закiнчиться грiхом, а четвертий – весiллям.

Марина: Якщо передавати дослiвно, Денис сказав: «Серйознi стосунки повиннi закiнчуватися весiллям, ти згодна?» Я вiдповiла: «Так, я згодна!» Як виявилося, це i було тiєю самою пропозицiєю (Смiється.) Iдучи з тiєї прогулянки, ми вже говорили про заручини. У той же день вiн прийшов до моєї мами, сказав про свої намiри i заявив, що «бере вiдповiдальнiсть за мене i обiцяє берегти». Єдине, про що попросила моя мама, щоб я закiнчила навчання. Так все i сталось.

Денис: Разом ми вже 18 років, і я вважаю це справжнім Божим благословенням. Коли я вступав у шлюб, то вже був служителем і бачив багато проблем, які виникають у молодих сімей.

Тому ми одразу визначили правила нашої сiм’ї. Перше, що ми зробили, – сiли за стiл переговорiв. Ми визначили, що у нашому домi має бути один авторитет i прiоритет – це Бiблiя. Якщо ми десь переходимо межi, то маємо якiр, що нас контролює та втихомирює. Потiм ми прописали правила поведiнки один з одним. Одне з них, наприклад, не лягати у лiжко, якщо ми не вирiшили якесь питання. Це, до речi, прописано i в Бiблiї. I цi нашi подружнi правила постiйно вдосконалюються.

Марина: Ми багато розмовляємо, поважаємо межi одне одного, i я дуже вдячна Денису за те, що показав менi, як повинна жити сiм’я. У нього був зразок iдеальної родини – його батьки, у мене – нi. I сказати, що у мене була здорова модель стосункiв мiж чоловiком та жiнкою, не можу, тому в свої 18 рокiв менi треба було повнiстю довiритись своєму чоловiку, який став для мене i батьком, i братом, i провiдником у доросле життя.

Денис: Нещодавно ми їхали в авто, i моя старша донька, їй 17 рокiв, сказала таку рiч: «Тату, менi дуже приємно, що я маю хороший приклад сiм’ї i радiю з того, що ти живеш так само, як проповiдуєш у церквi». Почути таке вiд пiдлiтка дуже i дуже приємно. Ми дiйсно живемо за певними принципами i навчаємо цьому ж iншi сiмейнi пари.

Шлюб – це маленька держава

– Тобто ви маєте курси для молодих сiмей? Як проходить така практика i чому вирiшили займатися такою дiяльнiстю?

Денис: Так, у нас є вiддiл роботи з молодими сiм’ями. Ми почали проводити консультацiї, коли нашому шлюбу виповнилось 10 рокiв, бо ранiше це не мало б нiякого сенсу. Тут потрiбен власний великий досвiд. Ми зростаємо, i разом з нами зростають молодi подружжя. Це не якiсь повчання, а скорiше поради вiд нас – пари, яка пройшла разом через якiсь негаразди i змогла при цьому лише змiцнити свiй шлюб.

Спочатку ми зустрiчаємось з окремою парою та обговорюємо нашу подальшу роботу, розповiдаємо про себе, нашi принципи, обговорюємо тi речi, з якими вони можуть зiштовхнутися. Потiм вони потрапляють у групу молодих пар, де ми колективно говоримо на рiзнi теми: виховання дiтей, систему їх виховання, моральнi принципи та, власне, взаємини мiж закоханими.

Таким чином ми хочемо показати, що кожна пара насправдi може натрапити на однi й тi ж проблеми у сумiсному життi, i це абсолютно нормально. Найголовнiше – вмiти розмовляти, чути одне одного та поважати думку свого партнера. Шлюб – це маленька держава зi своїми правилами та системою. Потрiбно просто знайти правильну систему управлiння.

– Чи багато сiмей вдалося таким чином врятувати вiд розриву?

Денис: Для багатьох нашi курси справдi стали у нагодi. Сьогоднi багато пар мiж собою дружать, а разом з ними – i їх дiти. Бувають випадки, коли пари звертаються за допомогою дуже пiзно, на межi розриву, i в таких випадках не завжди вдається врятувати їх шлюб. За нашою статистикою, 90 вiдсоткiв шлюбiв рятуються, а в десяти ситуацiю, на жаль, уже не виправити.

Марина: Ми органiзовуємо спiльне дозвiлля, частенько запрошуємо пари до себе в гостi, де кожен може гарно провести час, поспiлкуватись, видихнути i насолодитись моментом. Це додає кожному з нас радостi та свободи. Дiтки, зазвичай, мiж собою теж дружать i можуть зайнятися своїми справами, поки батьки вiдпочивають i спiлкуються.

– Ви народили i виховуєте трьох чудових дiток. Розкажiть трохи про них. Напевно, вони такi ж активнi, як їх батьки?

Марина: Перша дочка – Анастасiя, їй 17 рокiв. Вона з’явилася у нас, коли менi було лише 19. Була важка вагiтнiсть, дочцi при народженнi поставили смертельний дiагноз… До того ж, я майже одразу пiсля пологiв завагiтнiла другою дитиною. I при цьому продовжувала навчання!

Пiсля народження сина Петра настав найтяжчий перiод у нашому життi. Грошей було небагато, двоє дiтей, постiйно працюючий чоловiк i я – студентка. Однак мене рятувало те, що я завжди перебувала помiж людей, у церквi. Попри те, що морально й фiзично було важко, я не обмежувалася сидiнням вдома. Я закiнчувала унiверситет, паралельно отримувала бiблейську освiту i коли, нарештi, вiддала дiтей до дитячого садочка, я вiдчула спустошенiсть. Денис запропонував менi вивчати англiйську, тому я пiшла на курси, тодi ж ще й займалася документами по вiдкриттю церков в регiонi…

Нашi дiти i справдi дуже активнi! Старша донька вiсiм рокiв займається грою на скрипцi, ходила на художню гiмнастику. Син подався у греко-римську боротьбу, закiнчив школу з фортепiано. Менша дочка Тетяна теж ходить на заняття з гри на скрипцi. Нашi дiти на 100 вiдсоткiв залученi в те, чим ми займаємось. Вони бачать, що ми не позуємо, що вiд щирого серця допомагаємо людям i робимо те, що насправдi любимо.

Що б я не робила, роблю це через призму сiм’ї та свого чоловiка. Я не пiду на те, що буде врозрiз iз поглядами сiм’ї. Не будую власну кар’єру, а дивлюся, щоб це допомогало моїй сiм’ї. Коли я говорила «Так» перед вiвтарем, то говорила це про всi сфери свого життя. Я розумiла, що ця людина – мiй чоловiк – вестиме мене по життю, а я маю бути йому помiчницею.

Служіння людям вище від власної безпеки

– Початок повномасштабної вiйни: життя кожного українця подiлилося на «до» i «пiсля». Вам, Денисе, як керiвнику одного з найпотужнiших благодiйних фондiв довелося зiткнутися з величезним обсягом роботи. Як переживали тi першi мiсяцi?

Денис: Коли почалася повномасштабна вiйна, менi всi радили втiкати через мої релiгiйнi погляди. Однак вiд вiйни я втечу, а як бути з совiстю? Я присвячую себе Богу, маю служити людям, тому твердо вирiшив залишатися, а Маринi сказав збирати дiтей i виїжджати. Вона вивезла дiтей до США, бо там є родиннi зв’язки.

Марина: Я не виїжджала з країни з метою залишитися там. Просто вивезла дiтей, облаштувала їх там i повернулася. Але спочатку я якийсь час перебувала в Бухарестi, бо треба було вiдкрити вiзи у США. I оскiльки я не можу сидiти склавши руки, органiзувала там волонтерський рух, їздила на митницi, привозила бiженцiв, шукала гуманiтарнi вантажi. Я скуповувала спальники, генератори, меблi, очищувачi для води, займалася логiстикою. Коли вiдвезла, нарештi, дiтей у Штати, то прощалася з ними нiби назавжди, бо ситуацiя на той час була вкрай складна…

Денис: Ми написали доручення на iм’я мого брата, що вiн бере опiку над нашими дiтьми на випадок, якщо з нами щось станеться.

Марина: Я їхала за однiєї умови, сказавши чоловiковi: «Денисе, я буду допомагати звiдти, однак коли всi запитання вирiшу, одразу ж повернуся до тебе, яка б ситуацiя в Одесi не була. Я буду поруч з тобою. Адже перед Богом давала обiцянку бути з тобою в горi й радостi. Свiй материнський обов’язок я виконаю на 100 вiдсоткiв, але моє мiсце поруч з тобою, хоч би що було».

Денис: Зрозумiло, що нам було надважко прощатися з дiтьми, але тут мiй народ, церква, людей я не можу зрадити. Вже у липнi 2022 ми забрали дiтей додому, бо вони сказали, що не хочуть дивитися на нашi служiння у «Фейсбуцi», а хочуть бути поряд з нами.

Марина: Дiти дуже подорослiшали за цей час. Я фанатична мати, але моє серце там, де чоловiк. Це був один iз найважчих виборiв у моєму життi. Але я робила це i для них, щоб їм було куди повернутися.

Денис: Тодi ми розпочали велику роботу на перемогу України. Органiзували великий гуманiтарний штаб. Почали часто їздити на фронт, що продовжуємо робити i зараз, неодноразово потрапляли пiд обстрiли, спали в спальниках у машинах… На жаль, розповiдати докладно про всю роботу я не можу зi зрозумiлих причин, однак вона дуже масштабна i потужна.

«Добрий самарянин»: вiд притчi – до сьогодення

– Важко уявити, що вiдчувають батьки, назавжди прощаючись зi своїми дiтьми… Але ви зважилися на це заради благої мети – допомоги тисячам людей, i це дуже цiнно. Фонд «Добрий самярянин» почав своє iснування задовго до повномасштабного вторгнення i встиг зарекомендувати себе як чесна, порядна i дуже потужна органiзацiя. Як починалася його iсторiя?

Денис: Фонд зародився у 1992 роцi, коли було зруйновано Радянський Союз. Мiй батько – справжнiй українець, який любив свою країну i хотiв для неї зробити щось важливе та гарне. Вiн завжди допомагав людям, але оскiльки церкву було вiдокремлено вiд держави, цей бар’єр не дозволяв робити щось масштабне. Тодi виникла iдея створити мiсiю – фонд «Добрий самарянин», аби з’явилась можливiсть допомагати будинкам для лiтнiх людей, iнтернатам тощо. Наше першочергове завдання – опiкуватися дiтьми.

Було вирiшено придбати будинок у Маяках для оздоровлення дiтей. Тодi якраз трапилась Чорнобильська катастрофа, i у Маяках ми приймали постраждалих внаслiдок аварiї на ЧАЕС. Рокiв з 13-15 я працював у цьому таборi. Працював руками, i менi це завжди подобалося. З часом фонд розвивався, наповнювався людьми. Створено його було за участi Одеської народної церкви. Пiсля 2000 року вiн почав розростатися, i його учасниками стали не тiльки парафiяни, а й пересiчнi люди.

– А як з’явилася така цiкава назва?

Денис: Мене часто запитують, у чому рiзниця мiж «самарянином» та «самаритянином». Усе дуже просто. Самаритянин – це з давньогрецької мови, а самарянин – з давньослов’янської. Згiдно з Бiблiєю, обидва варiанти правильнi. Це пiшло вiд бiблiйного героя, а саме притчi, яку розповiв Христос. Суть її така: Один чоловiк спускався з Єрусалима до Єрихона й натрапив на розбiйникiв, якi його обiкрали, тяжко побили та й пiшли геть, зоставивши пiвмертвого. Випадком тiєю дорогою iшов якийсь священник, побачив його i, обiйшовши, проминув. Так само й левiт прийшов на те мiсце, глянув на нього й пройшов мимо. Але один самарянин, що був у дорозi i зненацька натрапив (на нього), побачивши його, змилосердився. Вiн приступив до нього, перев’язав йому рани, полив їх оливою i вином; потiм посадив його на власну худобину, привiв до заїзду й доглянув за ним. На другий день вiн вийняв два динари, дав їх господаревi й мовив: «Доглядай за ним, i те, що витратиш на нього бiльше, я заплачу тобi, коли повернуся». Хто з оцих трьох, на твою думку, був ближнiм тому, що потрапив розбiйникам до рук? Вiн вiдповiв: «Той, хто вчинив над ним милосердя». Тодi Iсус сказав до нього: «Iди i ти роби так само».

Так само й ми не запитуємо у людей, яким допомагаємо, яких вони поглядiв, вiри, переконань. Ми поважаємо всiх без винятку. Адже маємо образ самарянина, який надає допомогу, незважаючи нi на якi обставини. Для нас це дуже алегорична тема, яка характеризує нас найкращим чином.

Крiм того, ми маємо релiгiйну толерантнiсть i вважаємо, що ворогувати неприпустимо. Так, у мене є свої переконання, але є й повага до iнших релiгiй. Ми маємо вчити та вчитися доброму, а на погане просто не звертати уваги.

– Що стосується саме дiяльностi фонду, якi його прiоритетнi напрями, окрiм турботи про дiтей? Адже знаю, що допомога вiдбувається у найрiзноманiтнiших сферах.

Денис: Наша найголовнiша стратегiя – дiти, молодь, пiдлiтки. Студенти навiть проходять у нас практику. Деякi фонди не бачать цiнностi у молодi, але для нас питання стоїть не в грошах. Ми хочемо виростити європейське суспiльство у правильному розумiннi цих слiв.

У 2002 роцi ми офiцiйно вiдкрили школу, якою завiдує Марина. Ми не пiшли на дистанцiйне навчання нi пiд час пандемiї, нi пiд час вiйни, що дуже цiнно для дiток та їх батькiв. Влiтку ми вирiшили вiдкрити ще й дитячий хаб, бо бачили прогалину, адже дiти пропустили три мiсяцi навчання. Також ми вiдомi своїми масовими заходами: рiздвянi ярмарки, пасхальнi реконструкцiї, дитячi свята тощо.

До вiйни наша команда вiдвiдувала дитячi притулки по всьому регiону. Потiм почали їздити i в реабiлiтацiйнi центри, в’язницi, будинки милосердя. Працюючи з лiтнiми людьми, в результатi дiйшли аж до того, що вiдкрили школу для бабусь i дiдусiв, де ми їх навчали спiлкуватися з дiтьми та онуками.

Наш фонд оперативно реагує на змiни у суспiльствi та нагальнi проблеми. Коли змiнюються тенденцiї, разом з цим оперативно змiнюється i наша стратегiя. Почалася масштабна вiйна – одразу органiзували штаб, взяли, до прикладу, працювати соцпрацiвникiв. Це наша вiдмiнна риса.

У 56 громадах ми регулярно органiзовуємо роздачу гуманiтарної допомоги. Понад 1200 тонн ми видiляємо тiльки на нашу область, так само йде i на Миколаївську, Херсонську, Днiпропетровську, Запорiзьку тощо. Ми намагаємось бути там, куди iншi зазвичай не їдуть.

Сьогоднi ведеться робота i з вiйськовослужбовцями – як на фронтi, так i в тилу.

Коли у серцi – iнший образ Одеси

– Як нам вiдомо, ви є поцiновувачем герменевтики i навiть створили книгу, присвячену науковiй реконструкцiї. Розкажiть про це детальнiше.

Денис: Я вважаю, що образ Одеси є дещо спотвореним. Принаймнi так нам пропонують думати про неї сьогоднi. Часто можна почути «кримiнальна Одеса», «одеськi бандити»… Але я вважаю, що наше мiсто має асоцiюватися з античнiстю. Нам потрiбно створити щось унiкальне, i ми можемо це зробити.

Я написав нарис наукової реконструкцiї завдяки предметам, знайденим пiд час археологiчних розкопок, i музейним експонатам. Iдея полягає у тому, щоб предмет був iдентичним до оригiналу. Наразi я намагаюсь написати книгу через призму античної людини, щоб показати глибину алегорiї священного писання. Ця наука називається герменевтика – умiння тлумачити Священне Писання. Також у моїх планах створення кiлькох богословських книг.

– Тож що ви вважаєте своєю мiсiєю у життi? Насправдi зроблено чимало i, впевнена, ще багато чого попереду. Однак чи є ота велика мрiя, яку хотiлося б власними силами втiлити у життя?

Денис: Я хочу, щоб Одеса славилася не злочиннiстю, а гарними людьми, якi роблять добрi справи. Страшенно не люблю, коли менi розповiдають про злочинну Одесу. Я знаю iнше мiсто, де багато церков i благодiйникiв, людей, якi вiрнi своїм коханим, люблять своїх дiтей. Я знаю Одесу освiчену та чисту. Я вiрю, що колись люди не ховатимуть гаманцi, щойно вони заїдуть до мiста, а бачитимуть лише привiтнi посмiшки мiстян. Це моя мрiя. Я молюся про це i намагаюся наблизити цi часи.

– Як вам вдається зберiгати внутрiшню силу та утримувати стабiльний емоцiйний стан? Бо бачили i чули ви чимало недоброго…

Денис: Я у жодному разi не занурююсь у все це повнiстю. Коли я вiдчуваю втому, маю потужну зброю – молитву. Втомився – став на колiна, помолився. Як людинi вiруючiй менi набагато легше переживати емоцiйнi проблеми. Адже наш забiг – на все життя! Ми робимо добро, бо так нам заповiдав Христос. Саме ядро христианства – це волонтерство i якщо я вже назвався християнином, то благодiйнiсть – це стан моєї душi, моя сутнiсть. Це як потреба дихати. А хiба людина втомлюється дихати?

Автор: Марина Жигалюк
Фото: Тимофій Мельников, особистий архів сім’ї Сердіченків